© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3

Please reload

Нещодавні пости

ТВОРЦІ РЕСПУБЛІКИ УКРАЇНИ. 100 РОКІВ ДЕРЖАВНОСТІ.

September 14, 2016

1/1
Please reload

Обрані пости

Василенко Микола Прокопович

September 4, 2017

 

Людина, яка закладала фундамент української державності, вибудовуючи освіту

 

Він був міністром освіти та мистецтва у складі уряду П.П. Скоропадського лише пів року. Та його справи вражають. Завдяки Миколі Прокоповичу Василенку, його однодумцям та їх натхненню у 1918 році було засновано Державний український архів, національну галерею мистецтв, театральний інститут, українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, Національний музей. У період з 1 травня по 14 вересня 1918 р. було відкрито 40 українських гімназій і 10 реальних шкіл, 50 українських середніх шкіл, 66 приватних середніх шкіл, 29 приватних шкіл перетворено в державні гімназії та реальні школи.

 

Микола Прокопович Василенко народився 2 лютого 1866 р. в селі Есмань Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер селище Червоне Глухівського району Сумської області) в родині дрібного службовця. Батьки готували сина до навчання за допомоги послуг домашнього вчителя В.Х.Веллера, про якого у майбутнього вченого залишилися теплі спогади на все життя. В автобіографії він із вдячністю говорить про свого вчителя, визнаючи, що саме той заклав у нього «міцний фундамент навчання і розумової роботи».

 

В 1883 р. юнак закінчив Глухівську прогімназію, в 1885 р.— Полтавську гімназію, в 1890 р.— історико-філологічний факультет Дерптського (тепер Тартуський) університету, отримавши звання кандидата російської історії.

 

Відтоді історія надовго увійшла в коло наукових інтересів Миколи Прокоповича. Причому, більше він цікавився історією України, або, як тоді говорили, Малоросії, знання про яку, не виокремлювалося, бо Україна в той час входила до складу Російської імперії. У назвах його історичних розвідок різного часу слово «Малоросія» у зв’язку з тією чи іншою проблемою зустрічається часто («К вопросу о децентрализации исторических архивов :  Судьба Румянцевской Описи Малороссии», 1892 р., «О происхождении группы капиталистов в Малороссии в XVII и XVIII вв.», 1895 р., «О скупле земель в Малороссии и её причинах», 1895 р.). Можливо, такій зацікавленості історією України сприяли лекції видатного історика В.Б.Антоновича з історії козаччини, які Микола Василенко слухав у Києві, куди переїхав по закінченні університету для продовження освіти, а може, на його вподобання вплинула особистість талановитого дослідника історії Лівобережної України О.М.Лазаревського — керівника магістерської дисертації вченого «Землеволодіння на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст.» (1910 р.).

 

Крім роботи над магістерською дисертацією Микола Прокопович Василенко працював у багатьох архівах України. Але наукова діяльність не давала засобів для життя, і він починає шукати місце вчителя. З 1893 р. бере початок його педагогічна діяльність у середніх навчальних закладах Києва : спочатку викладає історію та російську мову у приватній жіночій гімназії А.А.Бейтель (до 1903 р.), згодом — у Київській Фундуклеївській гімназії та в Кадетському корпусі. Сумлінна праця Миколи Прокоповича Василенка була належно оцінена : він був нагороджений кількома орденами, отримав чин колезького радника.

 

У Київський період життя Миколи Прокоповича виходять друком його перші наукові праці (оригінальні статті на різні історичні теми та рецензії на роботи інших дослідників). На рубежі двох століть він бере участь у підготовці «Енциклопедичного словника» Брокгауза і Ефрона, до якого готує низку статей : «Пугачёвщина», «Поземельная община в России», «Литовско-русское государство», «Малороссия», "Уния и униатская церковь в пределах Польши и России".

 

В Києві Микола Прокопович Василенко активно поринає в громадське життя. Він стає членом Історичного товариства Нестора Літописця, входить до складу багатьох громадсько-політичних і просвітницьких гуртків (Стара громада, Київське товариство грамотності, Комісія народних читань при Київському товаристві лікарів).

 

Цікаво простежити еволюцію його політичних уподобань. Якщо на початку київського періоду життя він був налаштований на революційні зміни в суспільстві, то з часом його погляди стають поміркованішими. Учений починає віддавати перевагу курсу на поступові демократичні зміни. Це в майбутньому вплинуло на його політичну діяльність в освітянській галузі.

       

В 1903 р. Микола Прокопович Василенко перейшов на державну службу в губернські органи, одночасно обійнявши посади в Міністерстві фінансів та Міністерстві внутрішніх справ. Але невдовзі через незгоду з офіційною губернською політикою та звинувачення в «українофільстві» подав у відставку й зосередився на редакторській праці. На початку 1907 р. його засудили за антиурядові публікації в редагованій ним газеті «Киевское слово» з відстроченням виконання вироку, що унеможливило професорсько-викладацьку діяльність, про яку він так мріяв. Микола Прокопович Василенко вирішив здобути другу професію. Перед відбуттям покарання (з жовтня 1908 р. по червень 1909 р.) склав екстерном іспити на юридичний  факультет у Державній юридичній комісії при Новоросійському університеті (Одеса). Вже після звільнення склав магістерські іспити в Київському університеті і здобув звання приват-доцента російської історії. Але попечитель Київського учбового округу своїм розпорядженням від 7 січня 1913 р. заборонив йому викладацьку практику, звинувативши в «українському сепаратизмі», прихильності до ідей М. С. Грушевського. Тоді в нагоді стала юридична освіта, яка давала засоби до існування.

 

Практикуючи як адвокат, Микола Прокопович Василенко продовжує активну і громадську діяльність. Він є автором майже 500 наукових та публіцистичних праць, здебільшого з історії України та історії права. В 1916 р. вийшла друком його фундаментальна монографія «Очерки по истории Западной Руси и Украины», що охоплювала період від Люблінської унії (1569 р.) до російсько-українського договору (1654 р.). А ще раніше найбільший резонанс викликало його дослідження «К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя» (1894 р.) — одне з перших у національній історіографічній науці. Маючи історичну та юридичну освіту, Микола Прокопович Василенко ще в той час, коли українське право майже всуціль розглядалося як різновид польського чи російського, почав досліджувати самобутні пам’ятки правової культури українського народу, аналізувати історію його державності.

 

Під час Першої світової війни Микола Прокопович Василенко входив до складy різних спілок, комітетів і товариств, які опікувалися задоволенням потреб населення, пов’язаних з війно. Лютневу революцію 1917 р. зустрів у Петербурзі. Зміни в суспільстві відкривали можливість реалізувати свої погляди щодо демократизації інститутів влади, соціальних та національних перетворень. Тому він дав згоду на пропозицію Міністра народної освіти Тимчасового уряду О. А. Мануйлова обійняти посаду попечителя Київського учбового округу. При цьому запропонував терміново здійснити ряд заходів, які переконали б широкий загал українського населення, що Тимчасовий уряд готовий піти назустріч культурним потребам України. Йшлося про запровадження української мови в народних школах, заснування в Київському учбовому окрузі двох українських гімназій і кафедр українознавства (на історико-філологічному та юридичному факультетах Київського університету Св. Володимира). Одночасно порушувалося питання про матеріальну допомогу Українському науковому товариству та відкриття у Києві великої бібліотеки.

 

Наприкінці березня 1917 р. новий попечитель прийняв справи Київського учбового округу, до якого входило п’ять губерній — Київська, Полтавська, Чернігівська, Вінницька і Подільська. Примхою долі, вчений, який ще кілька років тому розпорядженням колишнього попечителя був усунутий від викладацьк