© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3

Please reload

Нещодавні пости

ТВОРЦІ РЕСПУБЛІКИ УКРАЇНИ. 100 РОКІВ ДЕРЖАВНОСТІ.

September 14, 2016

1/1
Please reload

Обрані пости

Огієнко Іван Іванович

February 24, 2018

 

«Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові, … бо німого попхаєш, куди забажаєш…»

Іван Огієнко

 

 

(1882 – 1972)

Видатний учений-філолог, богослов і педагог,

 державний і громадський діяч

 

Іван Іванович Огієнко народився 15 січня (за старим стилем) 1882 р. у містечку Брусилові Радомисльського повіту Київської губернії (тепер м. Брусилів Житомирської обл.) в багатодітній родині незаможного селянина-кантоніста, який походив із давнього козацького роду. Хлопець рано втратив батька (1885 р.) і сповна зазнав злиднів. Тяжко працюючи, його мати зробила все для того, щоб син був грамотним. У 1892р. Іван почав навчатися у Брусилівській початковій народній школі, де виявив неабиякий хист і потяг до знань.

   

Школяр І. Огієнко часом наймитує, а ще як здібний і добре встигаючий учень потроху вчить грамоти менших сільських дітей. За це має невеличку платню, яку віддає матері, а частину лишає собі на книжки. Вже в 13 років він стає передплатником петербурзького журналу «Сельский вестник».

    

У дитячі роки хлопчик долучається до церкви; прислужуючи в місцевому храмі, переймається вірою в Бога, яка з часом міцніла і глибшала, формуючи його християнське світосприйняття.

 

Успішно закінчивши початкову школу (1896), Іван Огієнко відразу вступає до військово-фельдшерської школи у Києві. Там навчання було безкоштовним, але зобов’язувало кожного випускника відпрацювати шість років у лікарні. Такий стан речей не відповідав уподобанням хлопця, але злиденне матеріальне становище не залишало можливостей для вибору. Тому по закінченні школи (1900) юнак три роки служить фельдшером у психіатричному відділенні київського шпиталю.

    

Завдяки своїй працьовитості та усвідомленню недосконалості обраного життєвого шляху І.І. Огієнко багато займається самоосвітою і екстерном складає іспити на атестат зрілості при Острозькій класичній гімназії (1903). Це дає йому право й можливість вступити до Київського університету Святого Володимира, але дозвіл на дострокове звільнення з військово-медичної служби він отримує за умови навчання на медичному факультеті, а не на історико-філологічному, як він бажав.

   

Опановуючи медицину, Огієнко-студент одночасно відвідує лекції провідних учених з історії та філології на омріяному факультеті. Його особливо цікавить курс літератури давньої Русі, який викладав професор В.М. Перетц. Спілкування з ученим посилило активність клопотань Івана Огієнка про переведення на історико-філологічний факультет, що врешті привело до успіху. Своє навчання з омріяного фаху він блискуче завершує в 1909 р. з дипломом першого ступеня.

    

У студентські роки І.І. Огієнко зростає не тільки в науковому плані, а й у громадсько-політичному, поглиблюється його національна і громадянська свідомість. Він долучається до національно-визвольного руху, поділяючи погляди національно свідомої інтелігенції, яка виступала за поширення української ідеї в широких народних масах. У 1905 р. І.І. Огієнко пише низку статей українською мовою для київських видань «Громадська думка», «Рада». З 1907 р. він – співробітник, а з 1909 р. – дійсний член Українського наукового товариства, заснованого М.С. Грушевським. І.І. Огієнко був не лише дописувачем «Записок» цього товариства, а й його коректором, перекладачем, неофіційним редактором. Участь у роботі київської «Просвіти» ім. Т.Г. Шевченка (з 1908) створила молодій людині можливість спілкуватися з такими видатними діячами українського національного ренесансу, як Б.Д. Грінченко, П.Г. Житецький та ін.

     

Активна, національно забарвлена суспільна діяльність студента-філолога була не до вподоби адміністрації університету. Тому після закінчення І.І. Огієнком навчального закладу та успішного захисту дисертації (1909), незважаючи на рекомендації факультету, він не дістає від ректорату згоди на викладання у вузі. Молодий випускник був змушений учителювати в Київському комерційному училищі, давати приватні уроки. Водночас він стає слухачем Вищих педагогічних курсів. Після тривалих клопотань у 1911 р. його зараховують до штату університету професорським стипендіатом. Через скрутне матеріальне становище він поєднує стажування з учительською практикою в гімназіях, на літніх педагогічних курсах, а тому лише в 1915 р. одержує науковий ступінь магістра і виголошує дві публічні лекції на право викладання в університеті, як того вимагали правила.

    

Молодий приват-доцент сприймає лютневі події 1917 р. з надією на національне відродження Батьківщини. За власної ініціативи вже в квітні того ж року він одним із перших серед викладачів університету переходить на викладання українською мовою, розпочинає читати курс «Історія української мови» і засновує історико-літературне товариство. У період визвольних змагань І.І. Огієнко долучається до роботи з формування системи національної освіти: бере активну участь в обговоренні і пошуках вирішення проблеми українізації вузів, у створенні лекційних курсів з українознавства. У цей період учений складає для початкової школи програму викладання української мови і підручник з української граматики для 1, 2 та 3-го року навчання (1918), укладає бібліографічний покажчик літератури для вивчення української мови, орфографічний словник з української мови (1918), пише посібник для студентів, учителів і учнів старших класів середніх шкіл «Короткий курс української мови» (1918), складає «Таблиці до вивчення українського правопису». Ці методико-педагогічні видання були важливим внеском ученого у справу дерусифікації навчання в освітніх закладах України. Створюючи їх, І.І. Огієнко дбав про встановлення єдиного правопису і єдиної літературної української мови, про поширення українофільських ідей серед учительства.

    

Непересічні організаторські здібності вчений спрямовує на керівництво правописною комісією при Міністерстві освіти Української Народної Республіки, яка готувала «Проект правопису української мови», затверджений згодом всеукраїнською академією наук. Йому належить також ініціатива створення в 1917 р. Українського народного університету – першого національного вузу. На урочистому відкритті цього закладу І.І. Огієнко виголосив доповідь «Українська культура», що була тезовим викладом розробленого ним лекційного курсу. Її текст згодом (1918) було видано мільйонним накладом з метою використання у просвітницькій діяльності серед широких народних мас. Головна думка доповіді зосереджена на глибокому переконанні вченого у надзвичайно важливій ролі рідної мови як основи духовного розвитку нації. Його тезу про те, що мову слід тлумач