© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3

Please reload

Нещодавні пости

ТВОРЦІ РЕСПУБЛІКИ УКРАЇНИ. 100 РОКІВ ДЕРЖАВНОСТІ.

September 14, 2016

1/1
Please reload

Обрані пости

МАТВІЄНКО АНАТОЛІЙ СЕРГІЙОВИЧ

March 20, 2018

 

«В основі  діяльності політичних партій

 має бути МОРАЛЬ, САМОВІДДАНА ПРАЦЯ і ЖЕРТОВНІСТЬ,

тоді в нас вийде побудувати країну, країну сучасну,

 процвітаючу і комфортну для проживання її народу».

Анатолій Матвієнко

 

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об'єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими зіткнулася наша держава в роки свого існування: поглиблення економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва, соціальна і гуманітарна катастрофа окупованих територій Донбасу і Луганщини, окупація Кримської АР. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку, міжпартійні чвари і з'ясування стосунків між гілками влади, особливо між Президентом і Верховною Радою.

 

Українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значною мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем'єр-міністр і склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід'ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям Конституції завершилося формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні і соціально-економічні основи нашого суспільства. Які ж майбутні орієнтири розвитку України? Що є основою формування моральних і етичних цінностей сучасного політика? На що нам сподіватися і до чого прагнути в нашій державі?

 

 Сьогодні нашим співрозмовником є професійний політик, кандидат економічних наук, народний депутат України І, ІІІ, ІV, V, VI, VIII скликань Верховної Ради України,екс-голова партії Трудовий конгрес України, НДП, Української народної партії «Собор»  Матвієнко Анатолій Сергійович.

Коротка біографічна довідка:

 

Анато́лій Сергі́йович Матвіє́нко – народився 22 березня 1953 року, Бершадь, Вінницька область в сім'ї робітника. Українець. Батько – Сергій Кузьмович (1928), мати – Марія Павлівна (1928), дружина Ольга Василівна (1953) – д.п.н., доцент Київського лінгвістичного університету. Сини Віктор і Павло.

У 1975 році закінчив факультет механізації сільського господарства Львівського сільськогосподарського інституту за спеціальністю інженер-механік.

 

У 1975 - 1976 роках – завідував гаражем, 1976–1977 – працював головним механіком відділу механізації Бершадського районного міжколгоспного будівельного управління.

З 1977 – на комсомольській роботі. З грудня 1977 року – перший секретар Бершадського райкому ЛКСМУ. З вересня 1980 – другий секретар, з 1983 – перший секретар Вінницького обкому ЛКСМУ. З березня 1985 – секретар ЦК ЛКСМУ. Жовтень 1988–1989 – аспірант кафедри економіки Вищої партійної школи при при ЦК КПУ.1989 -1991 – перший секретар ЦК ЛКСМУ, член ЦК КПУ.

 

Народний депутат України 12(1)-го скликання від Бершадського виборчого округу № 30 Вінницької області. Переміг вже в першому турі (з'явилося 97.6 %, «за» 75.6 %. 1 суперник (Сидоренко М. Ф., колгосп, бригадир трактористів, 1-й тур — 21.7 %). У парламенті очолив Комісію у справах молоді (з червня 1990). У 1991 році став Президентом Фонду міжнародного молодіжного співробітництва.

 

Квітень 1993 - лютий 1996 – засновник і голова Політради партії Трудовий Конгрес України. В березні 1994 року балотувався у народні депутати України у Бершадському виборчому окрузі № 54 (Вінницька область). 1-й тур – 36.32 %, 1 місце з 10 претендентів; 2-й тур – 47.44 %, 1 місце з 2 претендентів, проте депутат так і не був обраний. З липня 1994 – голова Фонду сприяння розвитку мистецтв України.

 

З липня 1995 – заступник голови об'єднання «Нова Україна». На установчому з'їзді Народно-демократичної партії у лютому 1996 році обраний її головою.

 

З 18 червня 1996  – виконувач обов'язків голови,  31 серпня 1996 призначений керівником Вінницької облдержадміністрації.

 

У березні 1998 року знову обраний народним депутатом від виборчого округу № 17 (Вінницька область, з'явилося 77.7 %, за 27.6 %, 13 суперників), одночасно балотуючись за списками НДП (№ 2 в списку). Очолив фракцію НДП в Верховній Раді, працював в комітеті з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства.

У квітні 1998 року склав повноваження голови НДП, у липні – вийшов з партії і фракції, залишившись безпартійним депутатом.

Створив і в грудні 1999 р. очолив Українську народну партію «Собор». Був членом ради "Громадської ініціативи «Форум національного порятунку» (з лютого 2001); представником Громадянського комітету захисту Конституції «Україна без Кучми», уповноважений для ведення переговорів з представниками режиму.

 

Народний депутат України 4-го скликання з 14 травня 2002 до 19 травня 2005 від «Блоку Юлії Тимошенко», № 2 в списку. На час виборів: народний депутат України, член УНП «Собор». Уповноважений представник фракції «Блок Юлії Тимошенко» (з травня 2002). Голова Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (з червня 2002). Склав депутатські повноваження 19 травня 2005.

 

20 квітня – 21 вересня 2005 – голова Ради Міністрів Автономної Республіки Крим. Відставка Матвієнка з посади прем'єра Криму стала одним з наслідків кризи, спричиненої падінням уряду Юлії Тимошенко, відтоді Анатолій Матвієнко відійшов від БЮТ і став послідовним критиком цієї політичної сили. Листопад 2005 – травень 2006 – заступник глави Секретаріату Президента України Віктора Ющенка.

 

Народний депутат України 5-го скликання з 25 травня 2006 до 14 червня 2007 від Блоку «Наша Україна», № 12 в списку. На час виборів: заступник Глави Секретаріату Президента України, член УРП «Собор». Член фракції Блоку «Наша Україна» (з травня 2006). Перший заступник голови Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування (з липня 2006). 14 червня 2007 достроково припинив свої повноваження під час масового складення мандатів депутатами-опозиціонерами з метою проведення позачергових виборів до Верховної Ради.

 

Народний депутат України 6-го скликання з 23 листопада 2007 від Блоку «Наша Україна — Народна самооборона», № 22 в списку. На час виборів: президент Інституту відкритої політики, голова УРП «Собор». Член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (грудень 2007 — вересень 2010), член Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин (з вересня 2010).

Народний депутат України 8-го скликання з листопада 2014 року від Блоку Петра Порошенка, №32 у списку. Член комітету Верховної Ради України з питань бюджету.

Захоплення: футбол, поезія, просвітництво.

 

Відзнаки та нагороди

  • Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР (1988).

  • Орден Святого Архистратига Божого Михаїла (січень 1999; УПЦ КП),

  • Орден «За заслуги» III ступеня (листопад 2007).

  • Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016).[2]