© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3

Please reload

Нещодавні пости

ТВОРЦІ РЕСПУБЛІКИ УКРАЇНИ. 100 РОКІВ ДЕРЖАВНОСТІ.

September 14, 2016

1/1
Please reload

Обрані пости

Олександр Опанасович Потебня

March 29, 2018

 

«Без мови всі українські бажання збудовані на піску»
Олександр Потебня

 

 

Мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець

 

 Професор Харківського університету і лідер харківської школи мовознавства, Олесандр Опанасович Потебня був також редактором та видавцем творів письменників П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка та І.Манжури. Він переклав  "Одіссею" Гомера українською мовою, а серед найвідоміших його наукових праць був коментар до "Слова о полку Ігоревім".

 

О. Потебня розглядав мову насамперед як засіб упорядкування людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і постійно відновлюється літературою.

На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя: "Не лише найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування народу, є єдність мови".

 

Відтак, вважав О.О.Потебня, усвідомлення людиною своєї національної приналежності ґрунтується на своєрідному "вродженому націоналізмі", притаманному тільки даному народу. Тому він застерігав проти національної асиміляції, яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення однієї нації в іншій збіднює людство загалом, веде до дезорганізації суспільства та деградації особистості.

Історичний розвиток народів за нормальних обставин, наголошував Потебня, має наслідком не денаціоналізацію, а взаємне пристосування націй. "Цивілізація, – писав він, – не лише сама по собі не загладжує народностей, а і сприяє їхньому зміцненню".

 

Становлення науки в Україні в середині ХІХ ст. відбувалося різнобічно, але з явним випереджанням гуманітарних дисциплін, дотичних до народознавства й загальних філософсько-світоглядних проблем. Поряд з історією, етнографією і фольклористикою на передові рубежі світової науки вийшла українська філологія. Найавторитетнішим її представником був Олександр Потебня, якого однаковою мірою можна вважати і мовознавцем, і філософом – філософом мови. У цій сфері знання він був справжнім першовідкривачем і новатором.

    

Потебня походив з українського дворянського роду. Народився він 10 вересня (за іншими даними – жовтня) 1835 р. у сім’ї штабс-капітана на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту Полтавської губернії. Хлопчикові ще не було двох років, як батьки переїхали до Ромен. 1851 р., відмінно закінчивши польську гімназію в місті Радомі, Олександр вступив на юридичний факультет Харківського університету, але наступного року перейшов на історико-філологічний. По закінченні університету в 1856 р. (із захистом дисертації «Перші роки війни Хмельницького») Потебня працював у Першій харківській гімназії, але незабаром повернувся до університету для наукової праці й підготовки до доцентської посади.

    

Основні його дослідницькі інтереси були зосереджені в галузі слов’янознавства. Гострі дискусії викликало тоді питання про місце українців у системі слов’янської спільноти. Офіційна російська наука; вслід за М. Погодіним, не визнавала їх окремим народом, тоді як українські вчені, зокрема й найавторитетніші (серед них М. Максимович і М. Костомаров), доводили з філологічних, етнографічних, фольклористичних та історичних позицій, що українці є настільки ж особливим етносом, як росіяни, поляки, чехи чи болгари.

     

1860 р. Потебня захистив працю «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і одержав звання магістра. Він плідно працював у різноманітних сферах, переважно на перетині мовознавства, філософії та історичної етнології.

    

1862 р. в авторитетному науковому «Журналі Міністерства народної освіти» було опубліковано концептуально програмну працю «Думка й мова». Публікація відразу поставила молодого вченого поруч із провідними філологами свого часу й забеспечила йому заслужений авторитет у науці імперії.

    

У цій праці він розвивав ідеї В. Гумбольдта і його школи щодо мови у її відношенні до логіки та психології. Услід за німецьким мислителем Потебня розглядав мову як механізм, що породжує думку, і відокремлював його від мовлення. Мову він розуміє як сукупність засобів, за допомогою яких конструюються й розуміються тексти. Мовленням є сам процес говоріння, писання, іншими словами – створення тексту, власне усні чи письмові тексти, створені в результаті мовної діяльності. На думку Потебні, в мові споконвічно закладено величезний творчий потенціал, що містить досвід народу, який послуговується нею і є її творцем.

    

У напруженій атмосфері першого десятиліття правління Олександра ІІ вчений не міг бути осторонь соціально-політичних проблем свого народу. У революційно-демократичній діяльності, що розгорнулася серед університетської молоді Харкова й Києва (як і інших великих міст імперії), він безпосередньої участі не брав, проте, подібно до В. Антоновича в Києві, був активним членом «Харківської громади», представленої переважно випускниками і студентами університету. Разом із громадівцями він на початку 60-х років брав участь у фольклорних експедиціях у Полтавській і Харківській губерніях.

    

Досконало володіючи багатьма сучасними європейськими й давніми мовами, Потебня почав віршований переклад українською мовою «Одіссеї». Розгорнув велику роботу з редагування й публікації творів українських класиків першої третини ХІХ ст. – Г. Квітки-Основ’яненка й П. Гулака-Артемовського.

     

При цьому найближчі до Потебні люди (очевидно, й він сам) критично сприймали самодержавно-бюрократичний лад Росії – як до, так і після селянської реформи 1861 р. Яскраве тому свідчення – трагічна доля його молодшого брата, підпоручика Андрія Потебні. Відданий революційно-демократичним і національно-визвольним ідеалам, постійно листуючись із О. Герценом, він у переддень польського повстання (1863 – 1864) організував і очолив Комітет російських офіцерів у Польщі, члени якого підтримали ідеї повстанців і з початком бойових дій перейшли на їхній бік. Перебуваючи в перших лавах повстанців, Андрій загинув у бою.

    

Вчинок брата глибоко вразив ученого, але затьмарив його дальшу кар’єру. Всі наступні роки Олександр Опанасович перебував під наглядом поліції. Та прямих доказів проти нього не було: до початку польського повстання, з 1862 р., він був відряджений до країн Європи для ознайомлення зі станом мовознавства (зокрема слов’янознавства).

   

У Берлінському університеті Потебня вивчав санскрит, порівнюючи його з іншими відомими йому мертвими індоєвропейськими мовами (старослов’янською, давньогрецькою, латиною). Це сприяло значному розширенню його світогляду і проникненню в усть порівняльно-історичного аналізу мов та міфів індоєвропейських народів – індоаріїв і давніх іранців, греків і римлян, кельтів і германців, балтів і слов’ян, принципи якого вдосконалювалися й активно розвивалися у Західній Європі (особливо у Німеччині).

 

Тільки в такому широкому контексті, в масштабах кількох тисячоліть, можна було уявити словесно-образну систему різних сло