© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3

Please reload

Нещодавні пости

ТВОРЦІ РЕСПУБЛІКИ УКРАЇНИ. 100 РОКІВ ДЕРЖАВНОСТІ.

September 14, 2016

1/1
Please reload

Обрані пости

ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ ВАСИЛАШКО

 

«Турбота про мову –
особливе завдання національної еліти, що свідома своєї місії»
В.Ф.Василашко
з статті «Урок української – урок історії» (2002)

Український поет,  Заслужений журналіст України, громадський діяч. Народився 20 червня 1939 року в селі Куражин, нині Новоушицького району Хмельницької області. Закінчив у 1956 році середню школу в селі Калюс, 1958 році — Кам'янець-Подільський культосвітній технікум (нині Кам'янець-Подільське училище культури), 1966 році – фа-культет журналістики Львівського університету. Працював у Львівському обкомі ЛКСМУ, в апараті ЦК ЛКСМУ, у молодіжній пресі, вченим секретарем правління Товариства «Знання» УРСР, заступником начальника Головвидаву Держкомвидаву УРСР, головним редактором видавництва «Веселка». Нині — учений секре-тар правління Товариства «Знання» України. Автор збірок поезій «Течія доріг» (1981), «Ясинець» (1988), «Чи Україні ти син?» (1994, 2004), «Усміхнись веселкою з грози» (1999), ілюстрованої поетичної книжки для дітей «Казка-байка: чесний Лис» (2006), публіцистичних книг «Україні — українську!» (2002), «Через терни — до України» (2006, у співавторстві), «Відроджуймось — не перероджуймось» (2007) та інші. Лауреат Республіканської літературної премії імені Лесі Українки (1995) за збірку віршів «Чи Україні ти син?», двічі лауреат Всеукраїнського радіофестивалю «Пісня року» (2003, 2004). Член Національної спілки письменників України (1990).  Нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня.

 

Де є джерела життя і творчості кожної людини? Які цінності можна пронести через все своє життя, не зважаючи на режими, різну владу…

 

В.Ф. Джерелом завжди була і є рідна земля. От навіть в радянські часи ніхто не забороняв розвивати в собі відповідальність, працьовитість, любов до свого села, лю бов до свого краю. Можливо, це не звучало з високих трибун, але  ти міг це робити. Коли любиш дівчину то не кричиш про це на всю вулицю, а скажеш про це тільки їй, трепетно стискаючи руку. Тому, я вважаю, що громада формувала мою любов до усього рідного тихо, спокійно і надійно. Коли батько прийшов з фронту, мені було п’ять чи шість років, я пам’ятаю як якось ввечері він каже мамі: «Я піду подихаю свєжим воздухом на уліцу…» А мама йому відповідає: « Нащо тобі аж на ту уліцу іти, йди на двір та й подихай…» (сміється – ред.) Батько розсміявся і каже: «Добре, що ти мене попередила. Сказав би при людях, то вже б прозвали мене «Науліцу»». Так от у нас в селі, як приходив хтось з армії чи викобенювався з іншої причини, зразу приставало якесь прізвисько-назвисько. То «Міша-потєха», то «Саливон-кукуріку», то ще якось. Підростаючи, я уже чітко усвідомлював, що навчаючись чогось, ніколи не можна ставити себе вище над іншими людьми, зневажати односельців, а ставитися до них з повагою. Наше село не піддавалося моральним змінам, а берегло оту патріархальну традицію поваги до старших, до батьків, шанобливе ставлення хлопця до дівчини. Зберігалися прадавні традиції відносин у сім’ї і громаді. Діти рано дорослішали і були відповідальними за себе, своє життя і життя рідних і близьких, наскільки це було можливим у такому молодому віці. Уже в сьомому класі я знав, що буду журналістом. Ще не розумів, де я  буду учитися, але твердо був переконаний, що стану журналістом.

 

Тепер можу впевнено сказати, що все, що у мене є доброго – це «домашня закваска». По сусідству з нами жили Закревські, Чайковські, Петровські, Зінківські – не було сумніву, що то були поляки за національністю. Але радянська влада «підмітала» усю національну свідомість і особисту національну ідентифікацію, віру і намагалась усіх уніфікувати в «общество советских людей», тому залишився лише Антон Петровський, який вважав, що він поляк і, разом із своєю дружиною Домкою, святкував польське Різдво та інші свята. Усі в селі заздрили Антону, що у нього є два Різдва і дві Паски, бо може випити дві чарки оковитої і жінка йому нічого на це не скаже (сміється – ред.). Але нащадки усіх народів, які живуть на нашій землі – це є українці з своїми діалектичними відмінностями у мові, багатим розмаїттям традицій і звичаїв, якими треба пишатися, розвивати і примножувати. І так склалося впродовж усього життя, що я докладав у розвиток свого народу часточку свого серця, думки, розуму. Я завжди робив це без демонстративного протесту, а творчо, розважливо і це не заважало моїй роботі, хоча іноді і ходив по краю.

 

Дитячі спогади, які вони і що Ви пам’ятаєте з цих повоєнних років?

 

В.Ф. Я пам’ятаю, як я завжди тягнувся до старших хлопців і дівчат і шукав собі між ними друзів. Мій молодший брат Михайло завжди дружив з молодшими за себе. Я дуже любив слухати розповіді старших людей і мав сміливість їх навіть про щось запитувати. Ось був такий випадок. Приходив до нас мій дід Яків, який був дяком в церкві, то я й домучував його різними питаннями. Мати мені казала: «Якщо дід їсть борщ, то ти його нічого не питай. А як поїсть, тоді питай, що хочеш». От одного разу я питаю діда Якова: «Діду, а чого у церкві є багато ікон Бога-Сина, а Бога-Отця – немає? Його, що менше поважають?» А дід відповідає: «Та, Бог з тобою, що ти таке говориш? Як то так можна, щоб Бога-Отця менше шанували? Не вигадуй казна-що…» А я не вгамовувався: «Ну, діду, а на кого Він схожий, на Вас?» Дід мені: «Та ні, на мене не схожий, бо я лисий…» «А на кого ж тоді?» Дідо подумав і каже: «Я думаю, що Бог схожий на Саватія. Ось дивись навіть у імені є схожість Бог-Саваоф, а наш дід – Саватій. Він старший від мене років на десять. Ще трохи і Саватій відійде до Саваофа. Хочеш знати, як виглядає Бог, то дивися на діда Саватія…» Я залишив діда Якова і чкурнув до діда Саватія, який жив від нас через п’ять хат. Бачу, дід Саватій сидить на призьбі і курить люльку.

 

– Доброго дня, діду! – кричу йому, бо думав, що раз старий, то глухий.

– Доброго і тобі… А чий ти будеш? – питає дід

– Та я Ганнин