© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3

Пошук
  • Анастасія Квасниця

Ващенко Григорій Григорович


(1878 – 1967)

Видатний педагог, психолог,

фахівець з дидактики і національного виховання

Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 р. в с. Богданівка Полтавської губернії ( тепер – Чернігівська область) в сім’ї дрібномаєтного дворянина-козака. В автобіографії вчений наголошував на значному впливі батьків на своє формування: мати хотіла бачити сина священиком, а батько прищепив йому «любов до рідної землі, почуття наполегливості й сумлінності в роботі». Через соціальну нерівність між чоловіком і дружиною (селянкою, колишньою кріпачкою) в сім’ї Ващенків не було злагоди і статків, що й змусило батьків віддати десятирічного сина до Роменського духовного училища, а по його закінченні – до Полтавської духовної семінарії. Бажаючи продовжити духовну освіту, у 1898 р. Григорій Ващенко хотів вступити до Київської духовної академії, але, як пише він в автобіографії, його «не допустили до конкурсного іспиту як бунтівника». Таку характеристику він одержав ще в семінарії, після конфлікту з інспектором духовних училищ архімандритом Агапітом.

Невдача з іспитами й матеріальна скрута змусили Григорія Григоровича рік вчителювати в с. Битниці на Полтавщині. Але бажання здобути вищу освіту не полишало юнака, й у 1899 р. він вступив до Московської богословської академії з «думкою присвятити себе служінню Богові». Окрім навчання, майбутній педагог брав активну участь у роботі українського гуртка, де виступав із доповідями, організовував шевченківські свята тощо. До цього періоду належать і його перші літературні спроби: оповідання «Німий» (1900) та поема «Сідхарта» (1902).

По закінченні академії Г.Г. Ващенко повертається до педагогічної праці: викладає в Полтавській парафіяльній жіночій школі (1903), у духовній школі м. Кутаїсі (Грузія, 1904). Після повернення до Полтави (1905) працює в комерційній школі та в учительській семінарії. Він не став стороннім спостерігачем революційних подій 1905 р.: з колегами їздив селами Полтавщини і збирав інформацію про репресії царського уряду щодо повсталих селян, яку потім опублікував у пресі. Через це зазнав утисків поліції і змушений був виїхати до м. Тихвин, що під Санкт-Петербургом, де одержав місце учителя в жіночі гімназії.

Після революційних подій 1905 р. у Г.Г. Ващенка посилюється почуття національної свідомості й бажання протистояти самодержавству. Про це свідчать його подальші літературні праці – збірка «Пісня в кайданах» (1907), п’єса «Сліпий» (1911), яка була надрукована під псевдонімом Г. Васьковський й отримала прихильні відгуки в просвітницьких колах інтелігенції.

У 1911 р. Григорій Григорович повертається в Україну і продовжує вчителювати у містах Тульчин, Ромни. У цей час у нього прокидається потяг до наукових пошуків у галузі педагогіки і психології. Він захоплюється творчістю відомого психолога і педагога П. Лесгафта, проводить психологічні експерименти з учнями комерційної школи.

Коли після Лютневої революції 1917 р. в Україні значно активізувався національний рух і українське громадянство взялося власними силами будувати українське шкільництво та освітню справу Г.Г. Ващенко був у лавах тих викладачів, які самовіддано долучилися до процесу українізації. У цей час велику роботу з поширення освіти серед народу провадило Українське товариство шкільної освіти, з ініціативи якого організувалися вчительські курси з українознавства. Саме цій справі віддав свої сили і Г.Г. Ващенко. Він працював над перекваліфікацією вчителів і читав лекції з української мови, літератури й педагогічної психології на курсах українізації педагогів у Прилуках, Ромнах, Хоролі. З жовтня 1917 р. Г.Г. Ващенко – викладач педагогіки, психології, логіки та теорії і психології художньої творчості Полтавського вчительського інституту. Одночасно він обіймає посаду директора вчительської семінарії.

У роки визвольних змагань педагог знаходиться у вирі освітянського життя. Він бере участь у ІІ Всеукраїнському учительському з’їзді (10 – 12 серпня 1917 р.) і в своєму виступі пропонує заснувати українську педагогічну академію, а делегатів закликає до впровадження психологічних експериментів з учнями.

За часів Гетьманату, з кінця 1918 р. Григорій Григорович працював доцентом створеного на той час у Полтаві Українського історико-філологічного факультету, що був філією Харківського університету. Викладаючи психологію, педагог продовжує проводити українську національну лінію.

Після встановлення радянської влади, яка видала Постанову від 24 травня 1920 р. «Про мобілізацію професорів і вчителів» для ліквідації неписьменності, та через закриття вчительської семінарії Г.Г. Ващенко перейшов на роботу до педагогічної школи (педтехнікуму) ім. Б. Грінченка у містечку Білики (1921 – кінець 1923 р.). Ця установа мала на меті готувати вчителів для сільських шкіл. Під керівництвом Г.Г. Ващенка слухачі не лише вчилися, а й виготовляли приладдя для психологічних досліджень, ставили психологічні експерименти.

Фахову діяльність Григорій Григорович поєднував з активною громадською роботою. Він створив і очолив у Біликах товариство «Просвіта». За його ініціативи слухачі педкурсів ставили для селян українські вистави, влаштовували хорові концерти. У своїх споминах педагог називає цей час найактивнішим періодом свого життя. Проте не знайшовши спільної мови з деякими співробітниками курсів, Г.Г. Ващенко кидає роботу, знову від’їздить до Полтави (кінець 1923 р.) й починає працювати в Інституті народної освіти (ІНО), що утворився внаслідок об’єднання колишнього вчительського інституту та історико-філологічного факультету – філії Харківського університету. На факультеті соціального виховання він читає основи психології у зв’язку з психологією дитини, основи педології, курс дитячої творчості і дитячої літератури, методику вивчення дитини, організацію дитячих установ, веде семінарські заняття з соціального виховання. З переліку назв дисциплін, які викладав педагог, ясно, що він стояв на позиціях тогочасної офіційної педагогічної науки, сповідуючи принципи рефлексології. Втілюючи їх у життя, Григорій Григорович виступає на вчительській конференції з пропозицією про створення в Полтаві дослідно-педагогічної станції при ІНО, пише низку статей, присвячених педології, зокрема психотехніці. З весни 1925 р. його призначають керівником новоствореного кабінету соціального виховання при ІНО, завданням якого було вивчення дитячого колективу за схемою, розробленою відомим українським ученим-педологом О.С. Залужним. Одночасно Г.Г. Ващенко стає професором і керівником кафедри педагогіки Полтавського ІНО.

До початку 30-х років Г.Г. Ващенко вже реалізувався як науковець. У колі його дослідницьких інтересів були проблеми дидактики, зокрема одвічно дискусійне питання класифікації і номенклатури методів навчання. У виданні «Загальні методи навчання» (1929) педагог аналізує методи шкільного навчання на загальному тлі розумового виховання молоді, визначає зміст способів організації вчителем (викладачем) навчально-пізнавальної діяльності учнів (студентів). В основу власної класифікації автор заклав необхідність виконання двоєдиної умови: система суто технічних засобів навчання має підпорядковуватися повній педагогічній логіці вчителя, на основі якої можливе здійснення слушних комбінацій цих засобів відповідно до потреб конкретного освітнього моменту. Водночас, залучаючи значний історико-педагогічний матеріал, Григорій Григорович доводить, що класифікація методів навчання має бути доволі адекватною класифікації методів науки. Ця книжка певний час використовувалася у практиці інститутів соцвиху (з 1928 р. ІНО почали називатися саме так), але потім була розкритикована й вилучена з ужитку. Деякі часткові дидактичні питання вчений виклав у низці статей (наприклад «До питання про класифікацію методів навчальної роботи. На підставі матеріалів Полтавського ІНО», «Філософія прагматизму як методологічна основа методу проектів» та ін.).

Окремий розділ педагогічного доробку Г.Г. Ващенка у 20 – 30-ті роки становлять питання педології. У численних статтях педагог аналізує результати дослідження вікових та індивідуальних особливостей учнів і студентів, що проводились на основі використання тестів і різних методик вітчизняних і зарубіжних учених ( «Методи об’єктивного обслідування техніки читання», «Наслідки математичного тесту над дітьми Полтавських шкіл», «Психологічні профілі студентів П.І.Н.О. за колективним тестом Россолімо» та ін.). Він також обґрунтовує необхідність забезпечення школі статусу педагогічного центру певного мікрорайону з метою зміцнення її зв’язку з життям («Школа як громадсько-культурний центр») і в цьому контексті висвітлює позитивний, на його переконання, досвід роботи дитячих закладів інтернатного типу, дитячих колоній (зокрема макаренківської колонії ім. М. Горького), дитячих містечок («Дослідження установ соціального виховання інтернатного типу на Полтавщині»). Багато дописів учений присвятив висвітленню та узагальненню передового досвіду вчителів Полтавщини («Конференція робітників установ соціального виховання закритого типу в м. Полтаві», «Конференція вчителів м. Полтави», « 3-я конференція робітників установ соціального виховання закритого типу Полтавської округи» та ін.), організації лабораторій й майстерень при вузах, які були покликані сприяти втіленню у практику поширеного в той час Дальтон-плану. Григорій Григорович знаходився у гущині педагогічного життя, брав активну участь в обговореннях нагальних освітянських завдань. Про визнання його авторитету науковця свідчать факт призначення Г.Г. Ващенка керівником новоствореної аспірантури при кафедрі педагогіки Полтавського ІНО (1931).

Наприкінці 1933 р. (як зазначав сам педагог, за звинуваченням у буржуазно-націоналістичному ухилі) Г.Г. Ващенка було звільнено з посади й навіть «виключено із спілки працівників освіти і секції наукових працівників». Україною прокотилася жахлива хвиля антиукраїнських владних репресій. Не оминула вона й Г.Г. Ващенка.

Через два роки після вимушеного безробіття, перебуваючи у Москві, Г.Г. Ващенко одержав змогу очолити кафедру педагогіки в Сталінградському педагогічному інституті. Під час викладання в цьому вузі Григорій Григорович продовжував наукові дослідження в напрямі критичного аналізу вчення швейцарського психолога Ж. Піаже про розвиток мислення дошкільників, а також з’ясовував місце бесіди-розповіді у процесі їхнього навчання. Статті, присвячені цим проблемам та опубліковані російською мовою в записках Сталінградського педінституту, були частинами докторської дисертації «Мова дітей перед дошкільного і дошкільного віку як засіб спілкування», яку автор через початок Другої світової війни не завершив.

З яких причин утиски проти Г.Г. Ващенка в Україні були припинені – достовірно невідомо, але в 1940 р. він дістав змогу не лише повернутися на Батьківщину, а й знову обійняти посаду завідувача кафедри педагогіки та аспірантури Полтавського педагогічного інституту. Як зазначає у своїй статті німецький дослідник історії української педагогіки Г. Хілліг, в архівних документах цього вузу вказується, що на початок літа 1941 р. професор Г.Г. Ващенко був найбільш високооплачуваним викладачем вузу. У планах наукової роботи інституту зафіксовано, що він розробляв тему «Розвиток і виховання мови й мислення дітей дошкільного віку», яка мала в кінцевому вигляді стати завершальним розділом його дисертації.

Під час фашистської окупації України професор Ващенко стає редактором газети «Полтавське слово». За словами Г. Хілліга, він складає довідку про історію виховання та освіти в Радянському Союзі, замовлену йому німецькою окупаційною владою в особі Рейхскомісаріату (1942). Багато пізніше, у 1965 р. переклад цієї розвідки українською мовою під назвою «Педагогічна наука в СССР» був опублікований в журналі української діаспори в Англії «Визвольний шлях». Залишаючи поза коментарем морально-ідейний вибір Г.Г. Ващенка, зазначимо лише, що в 1944 р. він із сім’єю залишив Україну й виїхав до Німеччини.

Останній період творчої діяльності педагога проходив за кордоном. З кінця 1945 р. Г.Г. Ващенко стає професором педагогіки у створеному українцями-емігрантами Українському вільному університеті (Мюнхен), а в 1950 р. – ректором Української богословської академії (Мюнхен). У цей час Григорій Григорович веде активну громадсько-педагогічну роботу з виховання молоді української діаспори. З позицій антикомунізму він часто виступає з доповідями політико-виховного спрямування перед членами Спілки Української Молоді (СУМ), читає лекції в літніх таборах цієї організації, пише на її замовлення освітньо-пропагандистські статті до кумівського журналу «Авангард». Реальним доказом того, що Г.Г. Ващенко став ідейним наставником емігрантської молоді, є створена на замовлення СУМу програмова праця «Виховний ідеал» (1946), яка й нині визначає ідейну платформу діяльності цієї спілки.

У цій книзі педагог розкриває своє бачення виховного ідеалу як національно-соціального феномену, тобто виховання, на думку Г.Г. Ващенка, завжди має бути національним за характером і зумовленим певними історичними реаліями. Воно має формувати у молоді ціннісні орієнтири відповідно до національних традицій і характеру та глибокої релігійності. Педагогічне кредо Г.Г. Ващенка зосереджене в тезі, згідно з якою головним для українця є «служба Богові й Батьківщині».

Окрім суспільно-політичної, організаторської і викладацької роботи, Г.Г. Ващенко провадить і суто наукові дослідження, значно розширюючи сферу своїх педагогічних інтересів. Він розробляє питання теорії національного морального виховання та шляхи можливого реформування системи освіти в Україні.

Беручи до уваги вік, у якому Г.Г. Ващенко залишив Україну (66 років), та нагромаджений ним науковий досвід, можна припустити (так робить, наприклад, дослідник А. Бойко), що значна більшість його повоєнних праць була створена чи окреслена ще на Полтавщині (наприклад підручник «Загальні методи навчання», доповнений автором і видрукуваний у 1948 – 1949 р.р. у Мюнхені).

У цих працях Г.Г. Ващенко прагнув охопити найсуттєвіші складники морального виховання українців, досліджуючи його з позицій християнської етики та націонал-патріотичного світогляду.

Глибока релігійність Григорія Григоровича, закладена в дитинстві і підкріплена духовною освітою, знайшла свій могутній прояв у його педагогічному кредо. Спираючись на багаті європейські, в тому числі українські народні традиції, у своїх творах він доводить тезу: стійка мораль може ґрунтуватися лише на міцних релігійних засадах. Іншим наріжним каменем його виховної теорії виступає палкий патріотизм та обожнювання української нації. За переконанням Г.Г. Ващенка, формування національного світогляду, який для українців традиційно має не матеріалістичне, а ідеалістичне підґрунтя, мусить відбуватися лише на основі християнства, бо лише так «можна збудувати позбавлену суперечностей ієрархію вартостей, що забезпечує гармонійність і суцільність характеру»./Ващенко Г.Г. Виховання волі й характеру: Підручник для педагогів. К., 1999. С. 192./

Серед найзначніших праць ученого часів еміграції заслуговують на увагу такі: «Виховання волі і характеру» (ч. 1 – 1952; ч. 2 – 1957), «Роль релігії в житті людства і релігійне виховання молоді» (1954), «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру» (1956), «За здорову і свідому українську родину» (1959 – 1960), «Мораль християнства і комуністична» (1962) та ін. Ці твори та «Виховний ідеал» разом із етико-естетичною добіркою («Виховна роль мистецтва», 1955 – 1956; «Основи естетичного виховання», 1956; «Основи естетичного ідеалу», 1960) становлять певний курс теорії виховання, яка відповідає, на думку автора, традиціям і духовності нашого народу і має стати основою плекання свідомих патріотів, носіїв християнського виховного ідеалу. «Традиційним ідеалом, – пише Г.Г. Ващенко, – треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільш відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу». /Ващенко Г.Г. Виховний ідеал. Полтава, 1994. С. 104.

Окремо розглянемо прогностичний за своєю ідеєю нарис «Проект системи освіти в самостійній Україні» (1957). Більш ніж за 30 років до реальних подій Г.Г. Ващенко передбачив розпад СРСР і утворення самостійної української держави, якій треба буде насамперед «взятися за розбудову своєї національної освіти» як запоруки успіху утвердження своєї державності. Така система «має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям».

Усвідомлюючи складність порушеного ним питання і не претендуючи на довершеність своїх пропозицій, Г.Г. Ващенко рекомендує враховувати й досвід організації системи освіти в Україні «за царату і за часів большевицького панування», а особливо – «плодовитий досвід організації української школи в період 1917 – 1923 р.р., коли наш народ з великим ентузіазмом розбудовував свою національну культуру взагалі і свою національну школу зокрема». До цього, зазначає педагог, варто додати і досвід системи освіти на Заході.

У запропонованій ученим структурі системи освіти у вільній Україні новаторською є пропозиція розпочинати початкове навчання з 6 років, у чому вбачається орієнтація автора на новітні західноєвропейські тенденції. Але особливої уваги заслуговує його вимога організації окремої самостійної академії педагогічних наук. (До речі, цю ідею Г.Г. Ващенко висував іще в 1917 р. на 2-му Всеукраїнському учительському з’їзді, що проходив у Києві.) Вчений розглядав забезпечення високого рівня наукової роботи в галузі теоретичної педагогіки як «одну з найважливіших умов доброї постави освіти». Розкриваючи своє бачення вирішення цієї проблеми, він писав: «Академія мусить мати свої філії у більших містах України, як Львів, Харків, Одеса, Січеслав, Полтава… мусять бути організовані науково-дослідчі педагогічні інститути, педагогічні станції, лабораторії, що мають збирати педагогічний матеріал, провадити експерименти і систематичні досліди. До участі в праці академії й науково-дослідчих закладів треба буде притягати найширші кола вчительства, що буде, з одного боку, сприяти піднесенню рівня науково-дослідчої роботи, а з другого боку, серед самого вчительства буде збуджувати дух шукань і творчості».

Не можна не згадати й про аналітичні за суттю історико-педагогічні та культурологічні праці вченого. Це – «Український ренесанс ХХ століття» (1953), «Психологія в СССР» (1953) «Педагогічна наука в СССР (Яничар А.С. Макаренко – найбільший совєтський педагог)» (1955), «Освіта і виховання молоді в СССР» (1959). Ці та інші історико-педагогічні екскурси позначаються глибоким і різнобічним знанням історії розвитку освітньої галузі і культури, використанням великого обсягу документального матеріалу. Водночас їм притаманне гострокритичне антикомуністичне забарвлення і релігійний ригоризм, внаслідок чого вони хибують тенденційністю багатьох авторських оцінок, передусім – висвітлення радянської доби, а частково і сприйняття західноєвропейського досвіду.

З педагогічної спадщини Г.Г. Ващенка стає очевидним той великий вплив, який справили на нього філософські ідеї Г.С. Сковороди, етнопедагогічні погляди К.Д. Ушинського, патріотичні твори Т.Г. Шевченка. Широка обізнаність із досягненням світової педагогічної думки, заглибленість у дослідження етнотрадицій та етнопсихологічних особливостей українців дали змогу продовжити й розвинути вітчизняну педагогічну традицію.

Великий творчий доробок Г.Г. Ващенка, який містить різноаспектні, але завжди національні за духом педагогічні праці, свідчать про його непересічну роль в історії української педагогічної думки. Проте слід зазначити, що зміст його політичного світогляду (а саме – різко висловлені антирадянські настрої) і глибока релігійність сьогодні неоднозначно оцінюються і тлумачаться педагогами й науковцями.

Суспільні діячі діаспори (О. Коваль, М. Яцків) та сучасні українські вчені (О. Вишневській, В. Кравець, О. Любар, М. Стельмахович, Д. Федоренко) вважають, що праці, написані Г.Г. Ващенком у еміграції, складають цілісний курс національної педагогіки, який слід взяти на озброєння освітянам України. Позитивно оцінюють спадщину Григорія Григоровича також А. Алексюк, Б. Бойко, Г. Бугайцева, І. Козловська, Я. Кміт, А. Погрібний, Ю. Руденко. Проте є й критичні погляди на ідейний зміст доробку вченого, на моральні особливості його характеру і вчинків. Наприклад, німецький історик Г. Хілліг, українські вчені М. Окса і М. Моргун, які віднайшли архівні документи й порівняли думки Г.Г. Ващенка різних періодів, твердять про його схильність до конформізму, про суб’єктивність оцінок стосовно радянської доби. Інший вчений, В. Яковенко, не поділяє перебільшено релігійного спрямування педагогічних гасел Г.Г. Ващенка, закликає підходити до практичного втілення його ідей гнучко, виважено, обережно.

Зупинимось на частковому, але гостро дискусійному питанні інтерпретації Г.Г. Ващенком виховної діяльності А.С. Макаренка та його поглядів на педагогіку. З цього приводу проявився суб’єктивізм Григорія Григоровича до колеги, чиї безсумнівні досягнення в організації життєдіяльності колонії ім.. М. Горького були високо оцінені й самим Г.Г. Ващенком, про що свідчать кілька його статтей у 20-ті роки (наприклад, «Досягнення установ соціального виховання інтернатного типу на Полтавщині»). У 50-х роках, перебуваючи в еміграції, Г.Г. Ващенко різко змінює своє ставлення до здобутків А.С. Макаренка. У статті «Педагогічна наука СССР (яничар А.С. Макаренко – найбільший совєтський педагог)» (1955) він критично оцінює і особистість Антона Семеновича, і його діяльність. Автор наголошує на тому, що радянському вихователеві бракує «ґрунтовних знань з педагогіки та її історії», заперечує «бутафорію», вживану А.С. Макаренком, звинувачує його в запроваджені методів виховання, які мають характер військової муштри, у самозакоханості й відсутності самокритичності. Проте така непослідовність шанованого професора у своїх оцінках, на наш погляд, зумовлена на передусім несприйняттям комуністичних ідей, а тому й упередженою критикою на адресу А.С. Макаренка як носія і провідника цих ідей у педагогіці.

Хоча більшість проголошених Г.Г. Ващенком ідей залишиться лише на сторінках його творів через певний консерватизм у ставленні до демократії і національного складника у визначенні цінностей освіти й виховання в сучасних умовах, але його беззастережна любов до України і пошуки шляхів до її самостійності, відображені в педагогічній спадщині, поставили його, хоча й через багато років, на почесне місце в історії української освіти.

Помер Г.Г. Ващенко 2 травня 1967 р. у Мюнхені, де й похований.

В У країні знайомство з педагогічними працями Г.Г. Ващенка почалося лише в останнє десятиліття ХХ ст., тобто після проголошення незалежності України. З публікації представника української діаспори О. Коваля «Григорій Ващенко – творець виховної освітньої системи» (1993) в журналі «Рідна школа» почалося входження постаті Григорія Григоровича в коло вітчизняних педагогів. Хоча доречно згадати, що в 1991 р. у збірнику Рівненського педінституту «Використання спадщини повернутих і забутих діячів науки і культури в навчальному процесі педагогічного вузу та школи» була вміщена стаття М. Окси «Забутий дослідник педагогічної спадщини А.С. Макаренка», присвячена Г.Г. Ващенку.

Відтоді в Україні почала ширитися хвиля інтересу до творчості Г.Г. Ващенка: перевидаються його праці, з’являються аналітичні розвідки (А. Бойко, О. Вишневський та ін.). У підручнику В.П. Кравця «Історія української школи і педагогіки» (1994) його персоналія вперше вводиться до курсу української історії педагогіки для вузів. У 2000 р. Г.М. Бугайцева захистила першу кандидатську дисертацію на тему «Проблеми виховання молодого покоління у творчій спадщині Григорія Ващенка». У 1955 р. було засноване Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка, основним завданням якого стало повернення педагогічній науці спадщини діяча та її популяризація.

Гадаємо, що дослідження, присвячені особистості педагога і його виховним ідеям, будуть продовжуватися, викликаючи різні думки та оцінки, як і доробок будь-якого вченого, що висловлював нетрадиційні для свого часу твердження.

ПРАЦІ

Ващенко Г.Г. Наслідки педагогічного тесту над дітьми Полтавських шкіл // Зап. Полтав. Ін.-ту освіти. Полтава, 1926. Т. 1.

Ващенко Г.Г. Методи об’єктивного обслідування техніки читання // Зап. Полтав. Ін.-ту освіти. Полтава, 1926. Т. 2. № 3.

Ващенко Г.Г. Робота Полтавського кабінету соціальної педагогіки з 1925 р. // Шлях освіти. 1926. № 2.

Ващенко Г.Г. Школа, яко громадсько-культурний центр // Наше слово. 1928. № 2.

Ващенко Г.Г. Досягнення установ соціального виховання інтернатного типу на Полтавщині // Дитяче містечко: Зб. Метод. Матеріалів за ред.. В. Дюшен. Х., 1928.

Ващенко Г.Г. Наслідки математичних тестів у Вузі, проведених в Полтавській окрузі // Шлях освіти. 1928. № 11.

Ващенко Г.Г. Сообщающая беседа. Место сообщающей беседы в процессе обучения // Советская педагогика. 1939. № 7.

Ващенко Г.Г. Детские вопросы в форме «почему?». Критический анализ учения Ж. Пиаже в связи с вопросом о развитии мышления дошкольников // Уч. зап. Сталингр. Пед. ин-та. Сталинград, 1939. Т. 1.

Ващенко Г.Г. Загальні методи навчання: Підручник для педагогів. К., 1929.

Ващенко Г.Г. Український ренесанс ХХ століття. Торонто, 1953.

Ващенко Г.Г. Виховання волі характеру. Лондон: У 2 ч. 1952. Ч. 1; 1957. Ч. 2.

Ващенко Г.Г. Виховання любові до Батьківщини. Лондон, 1954.

Ващенко Г.Г. Основи естетичного виховання // Визвольний шлях. 1956. Ч. IV.

Ващенко Г.Г. Проект системи освіти в самостійній Україні. Мюнхен, 1957.

Ващенко Г.Г. Моя автобіографія // Наук. Зап. Укр. Вільного ун-ту. Філос. Ф-т. Мюнхен, 1963. Ч. VII.

Ващенко Г.Г. Виховний ідеал. Полтава, 1994 [перевидання].

Література

Коваль О. Григорій Ващенко – творець української виховно-освітньої системи // Рідна шк.. 1993. № 3.

Козловська І., Кміт Я. Педагогічні ідеї та погляди Григорія Ващенка у контексті дидактичної інтеграції. Л., 1995.

Хілліг Г. «Мазепинець» Ващенко про «яничара» Макаренка: взаємини відомих українських педагогів // Рідна шк.. 1995. № 6.

Алексюк А.М. Передмова // Ващенко Г.Г. Загальні методи навчання. К., 1997.

Яковенко В. Національна ідея Г. Ващенка і сучасне реформування освіти // Шлях освіти. 1997. № 3.

Гентош А. Ім’я повертається // Освіта. 1998. 24 черв. – 1 лип.

Бугайцева Г.М. Проблеми виховання молодого покоління у творчій спадщині Григорія Ващенка. Дис. …канд.. пед.. наук. К., 2000.

Вишневський О. Григорій Ващенко на тлі актуальних завдань сучасної української педагогіки: Вступ // Ващенко Григорій. Праці з педагогіки і психології. К., 2000.

Хиллиг Г., Окса Н., Моргун В. Ващенко – педагог от Бога. Мелитополь, 2000.

Бойко А. «…Служба Ьогові і Батьківщині» (Григорій Ващенко: Альтернатива поглядів і оцінок): Наук.-метод.посіб. К., 2001.

Дічек Н. Г.Г. Ващенко як історик педагогіки // Шлях освіти. 2003. № 4.

#Ващенко #100роківдержавності #видавництво #творціУкраїни

23 перегляд