Пошук
  • Анастасія Квасниця

Огієнко Іван Іванович


«Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові, … бо німого попхаєш, куди забажаєш…»

Іван Огієнко

(1882 – 1972)

Видатний учений-філолог, богослов і педагог,

державний і громадський діяч

Іван Іванович Огієнко народився 15 січня (за старим стилем) 1882 р. у містечку Брусилові Радомисльського повіту Київської губернії (тепер м. Брусилів Житомирської обл.) в багатодітній родині незаможного селянина-кантоніста, який походив із давнього козацького роду. Хлопець рано втратив батька (1885 р.) і сповна зазнав злиднів. Тяжко працюючи, його мати зробила все для того, щоб син був грамотним. У 1892р. Іван почав навчатися у Брусилівській початковій народній школі, де виявив неабиякий хист і потяг до знань.

Школяр І. Огієнко часом наймитує, а ще як здібний і добре встигаючий учень потроху вчить грамоти менших сільських дітей. За це має невеличку платню, яку віддає матері, а частину лишає собі на книжки. Вже в 13 років він стає передплатником петербурзького журналу «Сельский вестник».

У дитячі роки хлопчик долучається до церкви; прислужуючи в місцевому храмі, переймається вірою в Бога, яка з часом міцніла і глибшала, формуючи його християнське світосприйняття.

Успішно закінчивши початкову школу (1896), Іван Огієнко відразу вступає до військово-фельдшерської школи у Києві. Там навчання було безкоштовним, але зобов’язувало кожного випускника відпрацювати шість років у лікарні. Такий стан речей не відповідав уподобанням хлопця, але злиденне матеріальне становище не залишало можливостей для вибору. Тому по закінченні школи (1900) юнак три роки служить фельдшером у психіатричному відділенні київського шпиталю.

Завдяки своїй працьовитості та усвідомленню недосконалості обраного життєвого шляху І.І. Огієнко багато займається самоосвітою і екстерном складає іспити на атестат зрілості при Острозькій класичній гімназії (1903). Це дає йому право й можливість вступити до Київського університету Святого Володимира, але дозвіл на дострокове звільнення з військово-медичної служби він отримує за умови навчання на медичному факультеті, а не на історико-філологічному, як він бажав.

Опановуючи медицину, Огієнко-студент одночасно відвідує лекції провідних учених з історії та філології на омріяному факультеті. Його особливо цікавить курс літератури давньої Русі, який викладав професор В.М. Перетц. Спілкування з ученим посилило активність клопотань Івана Огієнка про переведення на історико-філологічний факультет, що врешті привело до успіху. Своє навчання з омріяного фаху він блискуче завершує в 1909 р. з дипломом першого ступеня.

У студентські роки І.І. Огієнко зростає не тільки в науковому плані, а й у громадсько-політичному, поглиблюється його національна і громадянська свідомість. Він долучається до національно-визвольного руху, поділяючи погляди національно свідомої інтелігенції, яка виступала за поширення української ідеї в широких народних масах. У 1905 р. І.І. Огієнко пише низку статей українською мовою для київських видань «Громадська думка», «Рада». З 1907 р. він – співробітник, а з 1909 р. – дійсний член Українського наукового товариства, заснованого М.С. Грушевським. І.І. Огієнко був не лише дописувачем «Записок» цього товариства, а й його коректором, перекладачем, неофіційним редактором. Участь у роботі київської «Просвіти» ім. Т.Г. Шевченка (з 1908) створила молодій людині можливість спілкуватися з такими видатними діячами українського національного ренесансу, як Б.Д. Грінченко, П.Г. Житецький та ін.

Активна, національно забарвлена суспільна діяльність студента-філолога була не до вподоби адміністрації університету. Тому після закінчення І.І. Огієнком навчального закладу та успішного захисту дисертації (1909), незважаючи на рекомендації факультету, він не дістає від ректорату згоди на викладання у вузі. Молодий випускник був змушений учителювати в Київському комерційному училищі, давати приватні уроки. Водночас він стає слухачем Вищих педагогічних курсів. Після тривалих клопотань у 1911 р. його зараховують до штату університету професорським стипендіатом. Через скрутне матеріальне становище він поєднує стажування з учительською практикою в гімназіях, на літніх педагогічних курсах, а тому лише в 1915 р. одержує науковий ступінь магістра і виголошує дві публічні лекції на право викладання в університеті, як того вимагали правила.

Молодий приват-доцент сприймає лютневі події 1917 р. з надією на національне відродження Батьківщини. За власної ініціативи вже в квітні того ж року він одним із перших серед викладачів університету переходить на викладання українською мовою, розпочинає читати курс «Історія української мови» і засновує історико-літературне товариство. У період визвольних змагань І.І. Огієнко долучається до роботи з формування системи національної освіти: бере активну участь в обговоренні і пошуках вирішення проблеми українізації вузів, у створенні лекційних курсів з українознавства. У цей період учений складає для початкової школи програму викладання української мови і підручник з української граматики для 1, 2 та 3-го року навчання (1918), укладає бібліографічний покажчик літератури для вивчення української мови, орфографічний словник з української мови (1918), пише посібник для студентів, учителів і учнів старших класів середніх шкіл «Короткий курс української мови» (1918), складає «Таблиці до вивчення українського правопису». Ці методико-педагогічні видання були важливим внеском ученого у справу дерусифікації навчання в освітніх закладах України. Створюючи їх, І.І. Огієнко дбав про встановлення єдиного правопису і єдиної літературної української мови, про поширення українофільських ідей серед учительства.

Непересічні організаторські здібності вчений спрямовує на керівництво правописною комісією при Міністерстві освіти Української Народної Республіки, яка готувала «Проект правопису української мови», затверджений згодом всеукраїнською академією наук. Йому належить також ініціатива створення в 1917 р. Українського народного університету – першого національного вузу. На урочистому відкритті цього закладу І.І. Огієнко виголосив доповідь «Українська культура», що була тезовим викладом розробленого ним лекційного курсу. Її текст згодом (1918) було видано мільйонним накладом з метою використання у просвітницькій діяльності серед широких народних мас. Головна думка доповіді зосереджена на глибокому переконанні вченого у надзвичайно важливій ролі рідної мови як основи духовного розвитку нації. Його тезу про те, що мову слід тлумачити як природне і культурно-історичне надбане віками добро і віддзеркалення буття народу, підтвердило саме життя: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові, … бо німого попхаєш, куди забажаєш…»

Ставши у 1918 р. професором, поряд з викладацькою роботою І.І. Огієнко багато сил віддавав організації в Києві Української педагогічної академії, де потім читав лекції з історії української мови. На жаль, їй судилося коротке життя.

Вагомим внеском Івана Івановича у процес розбудови системи вищої освіти в Україні була його організаційна діяльність, пов’язана із заснуванням, згідно з законом уряду гетьмана П.П. Скоропадського, у провінційному Кам’янці-Подільському університету. Спочатку він був призначений відповідальним за відкриття вузу, а згодом став його ректором (до 1920 р.). При університеті, що мав п’ять факультетів, у тому числі перший в Україні богословський, піклуванням ученого було створено велику книгозбірню, яка налічувала понад 30 тисяч одиниць, архів, видавничу базу, облаштовано лабораторії. Основу університетської бібліотеки склали книжки зі власного зібрання вченого. Таким чином, із глибоким розумінням духовних потреб нації І.І. Огієнко закладав основи такої вузівської системи освіти, що забезпечувала б державу висококваліфікованими фахівцями-патріотами, сприяла б відродженню національної культури.

Активна, багатогранна діяльність ученого на освітянській ниві спряла поширенню його авторитету й популярності серед діячів національного руху і зумовила призначення за часів Директорії УНР міністром народної освіти і мистецтв (січень – квітень 1918 р.). На цій посаді І.І. Огієнко продовжував втілювати задуми щодо розбудови вітчизняної освіти: за його підписом виходить низка законів і розпоряджень про запровадження обов’язкового загального навчання, про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні шкільним учителям, про сприяння українським освітнім видавництвам. Його зусиллями у м. Києві була створена (січень 1919 р.) Головна книжкова палата.

Огієнко-міністр активно сприяв уведенню української літературної мови у практику освітніх закладів і державних установ. У квітні 1919 р. він почав утілювати в життя постанову Директорії про запровадження в республіці обов’язкового безкоштовного початкового навчання. Але жорстокий революційний час не дав змоги реалізувати заплановане.

Суспільно-історичні умови того періоду породжували в Україні політичну нестабільність, яка призводила до численних змін урядів. Але потужні організаторська енергія, ерудиція, відданість освітній справі і рідній землі вченого-мовознавця не залишалися без реалізації навіть за таких умов. У вересні 1919 р. уряд УНР додатково поклав на І.І. Огієнка ще й обов’язки міністра віросповідань. На цій посаді вчений використав свій досвід співробітництва з Церковною Радою у період підготовки в Києві Собору Української Православної Церкви (січень 1918 р.). Відтоді І.І. Огієнко, як прибічник автокефалії української православної церкви, був причетний до всіх релігійних процесів, що відбувалися в Україні.

Прихід радянської влади зупинив різнобічні процеси розбудови української державності. Національний уряд і палкі прихильники самостійності України змушені були залишити Київ та інші міста й просуватися на Захід. Надзвичайно красномовним для усвідомлення величі особи громадського діяча й патріота І.І. Огієнка є той факт, що він майже рік (листопад 1919 р. – липень 1920р.) був Головноуповноваженим уряду Директорії у Кам’янці – Подільському в той час, як усі члени Директорії і Ради Міністрів виїхали в еміграцію. Вчений залишився на посту не лише через урядове призначення, а й з власної волі, бо вважав, що весь уряд не повинен полишати країну, що таке рішення підірве авторитет УНР в очах народу. Завдяки позиції Івана Івановича українська державність не скінчилася у листопаді 1919 р., а проіснувала до середини літа 1920 р.: на території, вільній від більшовиків, продовжували функціонувати українські державні установи, банки, освітні заклади, виходили урядові газети. Багато уваги Головноуповноважений приділяв державному забезпеченню роботи шкіл, стимулював функціонування дитячих притулків, видання дитячого журналу.

Наприкінці 1920 р. розпочався період життя І.І. Огієнка з родиною у вигнанні: до 1926 р. – на етнічних українських землях у складі Польщі, Швейцарії, Канади. В еміграції Іван Іванович полишає політичну кар’єру (з осені 1922 р.) й зосереджується на вчительсько-викладацькій і науковій діяльності. Він проводить історико-бібліографічні дослідження українського друкарства XV – XVIII ст., вінцем яких стала фундаментальна монографія «Історія українського друкарства (XV – XVIII ст.)» (Львів, 1925). Вчений складає низку наочних таблиць для школи і самонавчання (1923), які мали на меті полегшити вивчення українського правопису, розділових знаків, складних речень, пише кілька підручників для початкового навчання з української мови: «Чистота і правильність української мови: Підручник для вивчення української літературної мови: популярний курс з історичним освітленням» (1925), «Рідне писання (Український правопис і основи літературної мови: Морфологія і складня» (1937), видає «Історичний словник української мови» (1931).

Напружену наукову працю вчений поєднував з учительством у семінарії сестер-василіянок у Львові (1922 – 1925), доки не одержав посади професора церковнослов’янської мови і палеографії* /Палеографія – наука, що досліджує палеотипи, тобто стародруки/ православного відділу теологічного факультету Варшавського університету (1925 – 1932). Польський період життя вченого позначається творчою плідністю. Його історико-мовознавча двотомна монографія «Українська літературна мова XVI-го ст. і Крехівський Апостол 1560-х р.» (1930) дістала високу оцінку фахівців слов’янської філології, зокрема вчена рада чеського університету у м. Брно присудила йому науковий ступінь доктора філософії (1932).

Викладацька робота у Варшавському університеті була припинена в односторонньому порядку адміністрацією, яка не подовжила контракт з професором І.І. Огієнком. На те було кілька причин, одна з яких – відсутність польського громадянства. Щоб мати засоби до існування, вчений зголошується на пропозицію митрополита Андрея Шептицького, очільника Греко-Католицької Церкви, перекласти українською мовою з оригіналів, написаних давньоєврейською і грецькою мовами, Святе Письмо і переїздить до с. Винники, неподалік від Львова. Тут «Рідна мова», до якого додаються серії бібліотечок з окремих брошур, що в сукупності складають справжню методичну і мовознавчу енциклопедію не лише для вчителів та учнів, а й для мовознавців-славістів.

Просвітницьку діяльність і поширення ідей ренесансу української самобутності, повноправності І.І. Огієнко продовжує також у редагованому ним журналі «Наша культура». Квінтесенцією поглядів діяча на важливість рідномовного навчання і на роль мови у самовизначенні українців стала праця «Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, учнів і широкого громадянства» (1936), в якій автор висловився за мовне об’єднання нації, за соборність української літературної мови для усіх українських земель, бо «без добре виробленої мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації нема державності». Зазначаючи, що початкова школа відіграє найсуттєвішу роль у рідномовному навчанні, що освіта материнською мовою є основою усього національного життя, І.І. Огієнко наголошував: до суспільного, державного, морального життя «має приготовляти школа, а не спеціально рідна мова чи історія», а для цього слід створювати у школі відповідну атмосферу.

З початком Другої світової війни великі зміни відбуваються і в долі професора І.І. Огієнка. Важливою ділянкою його просвітницької роботи завжди було звернення до релігійного, духовного компоненту виховання і життя людини в цілому. Для вченого існував органічний зв'язок між національним самовизначенням і збереженням православної віри, який простежується у його філософському світобаченні. Тому обрання Івана Івановича головою Української церковної ради на терені Краківського генерал-губернаторства у тяжкий час випробувань є логічно зумовленим, адже просвітитель постійно намагався консолідувати сили священнослужителів для об’єднання навколо православної церкви розсіяних на різних землях українців. На цій посаді професор вирішує прийняти духовний сан. Дуже скоро, восени 1940 р., І.І. Огієнка було висвячено в ченця Іларіона і через короткий термін інтронізовано єпископом Холмським і Підляським православної церкви. Згодом він – архієпископ, з березня 1944 р. – митрополит. Діяч багато зробив для піднесення релігійно-національного життя українців на польських землях. Під його орудою духовенство викладало релігію українською мовою як життєве право кожної людини і кожного народу. Завдяки релігійній виваженості поглядів митрополита йому вдавалося захищати співвітчизників не тільки перед поляками, а й перед німецькими окупантами.

У 1944 р. митрополит Іларіон змушений був емігрувати до Швейцарії, де недовго перебував у притулку для осіб похилого віку. І тут він не полишає суспільної діяльності, засновує видавництво «Наша культура», видає власні твори. У вересні 1947 р. І.І. Огієнко отримує запрошення від громади собору Св. Покрови у Вінніпезі (Канада) і назавжди полишає Європу.

Канадський період життя мислителя характеризується пошуками релігійного тлумачення поняття істини як морального ідеалу людини, боротьбою за чистоту догматів і канонів православної віри, організацією руху за сприяння землякам-емігрантам і жертвам війни, а також фундацією Українського народного університету (1948) та курсів українознавства при церквах, а головне – Богословського україномовного факультету при Колегії Св. Андрія, де митрополит тривалий час був лектором і деканом. У 1951 р. митрополита Іларіона було обрано першоієрархом Української Греко-Православної церкви в Канаді. Посідаючи церковний престол, він ніколи не переставав дбати про подальший розвиток української мови і культури, писати україно- і мовознавчі праці, яких у канадський період його життя з’явилося більш як 50, видавати й редагувати релігійно-культурологічні журнали «Наша культура» (1951 – 1953), «Віра й культура» (1953 – 1967). До його найзначніших філолого - педагогічних видань цього часу належать «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови» (1961), «Українська літературна мова» (1951), «Український літературний наголос: Мовознавча монографія» (1952), «Книга нашого буття на чужині» (1956), історико-біографічні розвідки з життя видатних українських діячів: князя Костянтина Острозького (1958), Димитрія Туптала (1960), праця «Навчаймо дітей своїх української мови!» (1961) та ін.

Помер Іван Іванович Огієнко 29 березня 1972 р. у шпиталі Мізерикодія м. Вінніпег, похований на цвинтарі Св. Воскресіння того ж міста.

За своє многотрудне і довготривале життя І.І. Огієнко написав близько 1850 праць із мовознавства, методики навчання української мови і літератури, історії давньоруської, церковнослов’янської мов, історії України та її літератури, мови і церкви. Прекрасно володіючи методологією наукових досліджень і методикою викладання, І.І. Огієнко зміг виконати цей титанічний труд ще й завдяки надзвичайній працьовитості і працелюбству. Його багатогранна наукова і практична діяльність сприяла зростанню духовності українського народу, просвітництву, утвердженню національної самосвідомості, розвиткові українознавчих студій.

Як істинний учений-філософ і свідомий патріот І.І. Огієнко ще на початку наукової діяльності зосередив свою творчу наснагу на вирішенні проблем української мови, що нагально постали наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст., коли через сумнозвісні антиукраїнські укази уряду імперської Росії вживання мови і навчання нею в державних школах усіх рівнів вважалося злочином проти влади. Його історичний словник граматичної термінології, розробка питання про подвійне число в українській мові, аналіз української граматичної літератури варіанта рідної мови в умовах царату, а низка підручників і посібників з усної і письмової граматики, створених за часів нетривалої державності України (1917 – 1920) стали значним мовознавчим доробком, який не втратив свого значення й донині. Навчальним книгам І.І. Огієнка притаманні високий науковий рівень розробки часткових і загальних мовознавчих проблем та доступна й цікава форма написання. Виклад матеріалу підштовхує учнів до самостійних логічних висновків, передбачає індивідуальну роботу.

У педагогічних працях І.І. Огієнка містяться корисні поради стосовно привчання школярів до роботи з книгою, правила виразного читання, зразки способів аналізу літературних творів, а також методичні рекомендації для підготовки уроків і виховних заходів. А в читанках порушуються найсуттєвіші питання морального життя людини, пропагуються загальнолюдські етичні цінності – совість, працелюбство, пошана до старших, патріотизм, товариськість.

Основним положенням педагогічної концепції І.І. Огієнка була ідея впровадження в зміст освіти національного компонента як важливого складника для формування поколінь освічених і культурних патріотів. Він тлумачив національну культуру як тип відкритої культури, що поєднує пізнання історичного досвіду рідного народу з усвідомленням його належності до загальнолюдського культурологічного процесу. Він – педагог універсального плану, що зробив вагомий внесок в теорію національного виховання, головними чинниками якого вважав сім’ю, мову, церкву, культуру. Розглядаючи мову як найсуттєвіший засіб виховання дітей, учений вважав її унікальним інструментом пізнання навколишнього світу. А найкраще зазвучати цей інструмент може завдяки рідній школі, яка є «найсильнішим джерелом вивчення і консервації своєї рідної мови взагалі, а літературної зокрема»* /Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. Жовква, 1936. С.35./.

Відродженню материнської мови професор І.І. Огієнко служив усе своє життя. Його лінгвістична спадщина, глибока за змістом і вдивовиж багатоаспектна за тематикою, відіграла важливу роль у навчанні й вихованні українців, які жили поза межами рідної землі, вона збагатила світову славістику і сприяла поширенню українознавчих студій.

Серед найважливіших чинників морального виховання Огієнко-педагог називає виховання засобами історії, яка прищеплює дітям етичну звичку керуватися в житті не егоїстичними мотивами, а загально громадськими і вселюдськими. Вчений був прихильником широкого впровадження у виховний процес фольклору, національних звичаїв, які поділяв на родинні, релігійні й загальнонародні. Він наголошував, що ідеї і засоби етнопедагогіки мають лягти в основу розвитку національної системи освіти і виховання.

Педагогічна спадщина І.І. Огієнка має великий виховний, методико-лінгвістичний і духовний потенціал. Його життя – це урок працелюбності, беззастережного служіння Батьківщині, науці, гуманізму й патріотизму.

Творчі надбання І.І. Огієнка лише в 90-ті роки ХХ ст. повернулися в Україну, коли в умовах незалежної державності стали можливими їхні популяризація і вивчення. Життєдіяльність і праці видатного вченого досліджували В.П. Ляхоцький, В.О. Пащенко, З.В. Тіменик, М.С. Тимошик та ін. Вивченню педагогічних поглядів видатного просвітителя присвячені дисертаційні дослідження А.А. Марушкевич «Просвітницька діяльність і педагогічні погляди Івана Огієнка» (1995), Г.О. Опанасюк «Виховання гуманної особистості школяра в педагогічній спадщині І.І. Огієнка» (1996), Т.Г. Роняк «Проблеми виховання учнівської молоді в спадщині І. Огієнка і творче використання її в сучасній школі України» (1997), М.С.Тимошика «Голгофа Івана Огієнка», І.О. Кучинської «Виховання духовних цінностей дітей і молоді у творчій спадщині І. Огієнка» (2000), Л.Л. Ляхоцької «Виховний потенціал рідної мови у творчій спадщині І. Огієнка» (2000).

У 1992 р. у Кам’янці-Подільському було урочисто засновано Всеукраїнське Товариство імені Івана Огієнка, яке популяризує творчу спадщину діяча, увічнює його пам’ть на карті України, організовує конференції, присвячені багатогранній діяльності нашого великого співвітчизника.

Окремою сторінкою хочеться розповісти про дружину Івана Огієнка – Домініку Данилівну Огієнку. Чи не єдину згадку про цю унікальну жінку ми знаходимо в книзі Миколи Тимошика «Голгофа Огієнка». Він пише про Домініку, як мудру і скромну жінку, яка протягом тридцяти років несла увесь життєвий тягар свого чоловіка, народила йому двох синів – Анатолія та Юрія, і донечку Лесю. «У беззастережному служінні своїй родині Домініка не встигла закінчити Київського державного університету, куди була зарахована (незадовго до цього здобула диплом фельшера-акушера), але, маючи від природи талант чуття мови і слова (напам’ять знала всього шевченкового «Кобзаря»), вона в усіх наукових, редакторських, видавничих, державотворчих справах свого чоловіка була для нього діяльною й незамінною помічницею. Передруковувала, а коли бракувало друкарської машинки, акуратно переписувала Огієнкові рукописи, готуючи їх до відправки в друкарню, вичитувала й виправляла коректуру. Без сумніву, тому й встриг учений так багато написати й видати, маючи таку помічницю…

За декілька днів до свого відходу у інший світ, після 17 місяців тяжкої недуги, ця унікальна і нескорена жінка продиктувала священнику виношену біля серця, вистраждану за багато літ свою духівницю, яку вона назвала просто: «До мужа і дітей своїх – останнє слово» Це дуже емоційний і духовно глибокий документ. Домініка Данилівна благословляла свого чоловіка на продовження своєї жертовної праці, якій він присвятив своє життя. Дітей просила підтримувати батька і в усьому допомагати йому. У заповіті є такі слова «…Завіщаю всім своїм дітям – Анатолію, Юрію, Лесі – ціле своє життя добре і ясно пам’ятати про своє українське походження та про свої національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщини – України. Нехай вам буде взірцем для цього ваш батько, що ціле своє життя сильно терпів від своїх і чужих за свої безкомпромісні національні переконання й поступовування. А коли Бог дасть дочекатися діток своїх, виховайте їх національно так само, як ми виховали вас…»

28 червня 1997 року відбулась пам’ятна подія для всього українського народу. З небуття було повернено ім’я видатного сина України Івана Огієнка (митрополита Іларіона). У м. Винниках, що біля Львова, на місці хати, яку колись винаймав Іван Огієнко з родиною, було встановлено пам’ятний знак. Я мала честь долучитись до цієї події разом з іншими громадськими організаціями Львівщини, очолюючи Західне регіональне відділення Фонду сприяння розвитку мистецтв України. Цій, здавалося б простій справі, передувала дуже складна наукова, організаційна і політична робота. Пам’ятаю, як місцеві і київські чиновники ховали очі, коли їм озвучували ідею, що Україні треба повертати забуті імена її синів і дочок. Тваринний страх, що струмів із недавніх радянських часів, генетична пам’ять більшовицького терору в Західній Україні, коли тисячі родин були репресовані лише за підозрою у «нелояльності до радянської влади» змушував їх кивати головами, але я часто чула, як мені вслід, а іноді і в очі кидали «хочеш піти слідами свого діда…», «тобі, що найбільше треба», чи «чого ти пнешся, а як повернеться радянська влада?» Декілька років знадобилося, щоб із царини наукових досліджень філологів, істориків, краєзнавців інформація про Івана Огієнка стала надбанням пострадянського суспільства, яке робило перші свої кроки і вчилося жити в Незалежній Україні. Це були роки просвітництва і повернення пам’яті нашому народові, створення національної платформи порозуміння і самоідентифікації через призму власної гордості і самоповаги, пізнання власної історії, традицій і звичаїв, відродження українського друкованого слова.

Повернувся Іван Огієнко в Україну лише на початку ХХІ століття своїми працями, науковими розвідками та богословськими працями. До сьогодні українці так і не знайомі з його літературними творами. Якось професор П. Кононенко сказав: «століття фальсифікації історії, підміна науки ідеологією, дискредитація усього національного.., а внаслідок цього – оголошення зради нормою поведінки, антипатріотизму – ознакою прогресивності, героїв – зрадниками, а зрадників – героями, зумовили духовне каліцтво цілих поколінь». Скільки ще поколінь потрібно, щоб подолати це духовне каліцтво? Революція Гідності стала лакмусовим папірцем національної зради. Я вірю, що ми очистимо свою свідомість від страху бути репресованими за вільнодумство, за повагу до своїх родових коренів, за вивчення своїх традицій і звичаїв, за гордість самоідентифікації до великого Українського Народу і за любов до своєї Вітчизни – України.

З нами Бог і Україна!

Президент Асоціації «Спадщина України»

професор кафедри українознавства

Університету «Львівський Ставропігіон»

Член національної спілки журналістів

Ірина Квасниця

#Огієнко #митрополит #творціУкраїни #100років #100років

52 перегляд

© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3