© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3

Пошук
  • Анастасія Квасниця

Лешко Дезидерій Владислав Городецький


український та польський архітектор, підприємець, меценат, поляк за походженням. Автор будинку з химерами та Собору святого Миколая в Києві. Прозваний «київським Гауді»

Лешко Городецький народився 23 травня (4 червня) 1863 року в родині польського шляхтича Владислава Городецького-старшого в селі Шолудьки Подільської губернії, нині Немирівський район, Вінницька область, Україна.

Рід Городецьких належав до католицької шляхти гербу Корніц. Антоній Городецький, прадід Олександра Віктора Городецького, діда майбутнього архітектора, 1782 року був дідичем земель у Петрашівці та Дубинова на Поділлі.

Батько був унтер-офіцером Ольгопальського уланського полку, мав бронзову медаль на Андріївській стрічці. Через хворобу вийшовши у відставку, повернувся в батьківський маєток Жабокричі Подільської губернії і був обраний попечителем сільських хлібних запасних магазинів. Незабаром він одружився з Леопольдиною Глюзинською, донькою поміщика із сусіднього села Шолудьки. Там і народився первісток, котрого, як і батька, назвали Владиславом.

Молода родина перебралася в Жабокричі – рідне село глави сім’ї. Жили не багато, але й не бідно. Чотиримісна карета, кучер, четвірка коней, кінь для верхової їзди, стайня, фортепіано фабрики Зейтнера, більярд… Коли Владиславові виповнилося десять років, усе це, як і сам маєток, довелося продати за борги. Родина мусила повернутися в Шолудьки.

До 16 років хлопець здобував освіту вдома. У 1879 р. вирушив до Одеси, де став «реалістом» – учнем реального училища (середнього навчального закладу технічного профілю). У реальному училищі Св. Павла його найменше захоплювали профілюючі «точні» предмети, значно більше цікавило все пов’язане з малюванням і кресленням. Це добре видно з оцінок в атестаті, виданому в червні 1884 р.: алгебра – «4», механіка – «3», фізика – «4», геометрія – «4». Зате з предметів, де був потрібен талант художника чи кресляра, незмінно стоїть вищий бал – «5». Більше того: вже у п’ятому класі майбутній архітектор одержав із самого Петербурга свідоцтво Ради Імператорської академії мистецтв (!) про те, що постановою особливої конкурсної комісії він визнаний гідним похвали за класний учнівський «малюнок пензлем з гіпсу». Через два роки випускник Городецький нагороджений педрадою училища похвальною грамотою за «успіхи з малювання». Він вирішує подавати документи до Академії мистецтв у Петербурзі.

Малюнки Владислава справили сильне враження на приймальну комісію, і його вирішили прийняти. Але – як виняток: згідно зі статутом академії, приймали осіб віком від 16 до 20 років. Абітурієнтові Городецькому виповнилося вже 22…

Суворий петербурзький клімат не сприяв успішному навчанню. Хлопець часто хворів, мусив пропускати заняття, а то й зовсім залишати на певний час Петербург, щоб підлікуватися. Закінчивши чотири курси, він через стан здоров’я залишає столицю і йде в помічники головного архітектора Київського навчального округу.

Протягом двох років Городецький займається практичною роботою: бере участь у проектуванні й споруджені будинку Уманської прогімназії. Головний архітектор Київського навчального округу, військовий інженер-підполковник Микола Чекмарьов був задоволений своїм помічником і відправив на офіційному бланку похвальний відгук до Академії мистецтв. Керівництво навчального закладу погодилося зарахувати два роки відсутності свого вихованця як проходження практики і відновило його в числі студентів.

Однак петербурзького клімату Городецькому не рекомендовано. Нічого не залишається, як письмово звернутися до ради Академії з проханням видати велику срібну медаль. «А якщо я цього не достойний – пише в листі Городецький, – то звання класного художника ІІІ ступеня». Академія мистецтв присвоїла йому лише звання класного художника ІІІ ступеня. Документ, підписаний великим князем Володимиром, давав право «зводити будівлі». Але Городецький хоче більшого – йому потрібен диплом про закінчення академії. І в грудні 1890 р. він висилає зроблений ним архітектурний проект Уманської прогімназії з проханням зарахувати його як дипломну роботу й вислати диплом. Столична професура оцінила проект як виконаний абсолютно професійно. На початку 1891 р. Городецький одержав академічний диплом.

Трохи поживши в Жабокричах у батьків, Владислав поїхав до Києва – тепер уже дипломованим архітектором. І відразу опинився в гущі подій: Київ останнього десятиліття ХІХ ст. переживав справжній будівельний бум. Молодий архітектор одержує замовлення від родини баронів Штейнгелів. У зв’язку зі смертю баронеси Марії Штейнгель, дружини «залізничного короля», Городецькому замовили проект сімейної усипальниці на Аскольдовій могилі, з яким він справився блискуче. Ім’я архітектора набуло популярності. Коли 1894 р. в Києві почалося спорудження міської каналізації, влада залучає до цього серйозного проекту і Городецького. Він відразу засновує Будівельну контору домової каналізації архітектора В.В. Городецького і проводить через неї всі замовлення. Це була поки що доволі прозаїчна робота (контора проектувала вуличні туалети), але дозволила Городецькому заявити про себе не просто як про архітектора, а як про власника солідної будівельної фірми.

У цей час почалася активна забудова колишньої садиби Ф. Мерінга. Це був масштабний проект: треба було прокласти чотири нові вулиці, площу, звести багато будинків і допоміжних прибудов. Йшлося про елітну забудову, оскільки колишня садиба прилягала до головної вулиці – Хрещатика. Про таке замовлення можна було тільки мріяти! Виконавцями стали молоді київські архітектори Г. Шлейфер і В. Городецький. Владислав спроектував нові вулиці, а також став архітектором ряду будинків на непарному боці Миколаївської вулиці, в одному з яких і оселився.

Оригінальність проектів талановитого архітектора привертає увагу нових замовників. Так з’явилися будинок Бендерського (нині – площа Л. Толстого), будинок Страхового товариства «Росія» на Хрещатику (з популярною кондитерською «Жорж» на першому поверсі) та ін.

У 1897 р. у Києві відбулася сільськогосподарська і промислова виставка – грандіозна подія в житті всієї імперії. Було відомо, що її відвідають члени царської родини. Майбутні експоненти спеціально замовляли павільйони, в яких можна було б найкраще представити свою продукцію. Кілька замовлень одержав і Городецький – від графів Юзефа Потоцького, Карла Потоцького і Гірничого відділу. Виставку відвідало понад мільйон осіб, павільйони, споруджені Городецьким, викликали сенсацію. У репортажах про них писали окремо. Особливо вразив публіку павільйон графа К. Потоцького, зведений у вигляді палацу з пишним декором. Зовсім в іншому стилі був побудований павільйон Ю. Потоцького – він нагадував мініатюрний мисливський замок. А павільйон Гірничого відділу був спроектований Городецьким у вигляді підземелля з імітацією справжньої шахти…

Не минуло й десяти років, як Городецький приїхав до Києва, а він уже перевершив у популярності багатьох місцевих метрів архітектури. Звернули на нього увагу й «тютюнові королі» – купці Когени. Вони запросили його для спорудження кенафи – караїмського молитовного будинку на вулиці Підвальній (нині – Ярославів Вал), 7. Ця будівля у мавританському стилі, урочисто освячена 1902 р., досі є одним із найкрасивіших будинків міста.

Ще одним відгомоном успіху на сільськогосподарській і промисловій виставці стала пропозиція звести в Києві римо-католицький костьол. Перше місце на конкурсі посів молодий архітектор С. Воловський – недавній випускник Інституту цивільних інженерів. Власне, подаючи проект на конкурс, він був студентом. Тому, беручи до уваги малий досвід автора, влада не наважилася довірити йому настільки серйозне будівництво. Особливо ж тому, що будувати доводилося на вологих ґрунтах поблизу річки Либідь, що додавало складності. Стали шукати досвідченого архітектора – вибір випав на Владислава Городецького.

Він суттєво переробив і доповнив проект. Саме після цього костьол отримав ті витончені форми, якими ось уже сто років усі захоплюються. Перший камінь нового костьолу заклали влітку 1899 р. Будівництво тривало десять років, і лише 6 грудня 1909 р. відбулося освячення римо-католицького костелу Святого Миколая.

Тим часом Городецький перебуває на порозі створення одного з найдавніших своїх творінь. Навесні 1901р. за столиком одного з ресторанів зустрілися троє знаменитих київських архітекторів – Владислав Городецький, Олександр Кобелєв і Володимир Леонтович. Городецький поділився новиною, мовляв, недавно придбав ділянку землі на крутому схилі по вул.. Банковій, 10. «Навіщо? – здивувався Кобелєв. – Там же й будувати неможливо». «Як це неможливо?» – спалахнув Городецький і розповів про свій задум спорудити великий житловий будинок. У результаті Городецький і Кобелєв побилися об заклад. Свідком узяли Леонтовича. Рівно через два роки у визначені за умовами парі день і годину Городецький показував украй здивованим колегам свій шедевр, згодом названий «Будинок із химерами»…

Він схожий на таємничий замок. «Призматична маса його чотирьох поверхів густо оздоблена скульптурою з бетону, – описував приміщення мистецтвознавець С. Гіляров. – Із кутів даху спускають свої вуса-щупальця потворні дельфіни, їхні хвости, переплітаючись, чітко профілюються на тлі неба. На спинах дельфінів сидять жіночі фігури з тризубцями в руках; уздовж карнизів розмістилися величезні жаби; по стовбурах колон, обабіч парадного входу, вилазять бадьорі ящірки; в орнамент капітелей уплетені морди носорогів, а лиштви вікон зображують слонячі голови». Ще пишніше вирішені внутрішні інтер’єри. Парадні сходи обрамлені з двох боків казковими птахами, які хапають гострими пазурами білі мармурові сходинки. Над усім цим здіймається скульптурна композиція із двох величезних фантастичних риб’ячих фігур, гвинтоподібно закручених і оповитих водоростями. Зверху водорості увінчані квітами, в які вмонтовані лампочки в білих матових кулях. Стіни вздовж сходів покриті ліпкою – гірляндами дичини, оленячими рогами та іншими мисливськими трофеями.

Сам хазяїн оселивсь у квартирі № 3, а інші шість здавав в оренду. Помешкання були екстра-класу: варто сказати, що тут квартирував Всеволод Голубович – прем’єр-міністр Української Народної Республіки.

Схоже, Городецький збирався вибудувати поруч із «химерним» ще один будинок. Він придбав сусідню ділянку землі на такому ж крутому схилі (зараз на цьому місці сходи, які ведуть до площі Івана Франка). На цій ділянці, як і на попередній, можна було спорудити тільки щось зовсім небачене, бо з погляду звичайних правил вона не надавалася до будівництва. На жаль, архітектор так нічого й не побудував. Восени 1911 р. він вирушив полювати до Африки. Занадто великі витрати на сафарі поставили його в скрутне матеріальне становище. Влітку 1912 р. Городецький змушений був закласти належну йому нерухомість – «Будинок із химерами». Викупити будинок йому так і не вдалося: 1913 р. знаменита споруда перейшла у власність Данила Балаховського – французького консульського агента в Києві.

Городецький працював не тільки в Києві. У Черкасах побудував жіночу гімназію (завдяки якій у місті поширився стиль модерн), церкву, різноманітні торговельні приміщення. У Житомирській області – віллу О.Добровольського. У Симферополі – власний завод вуглекислоти і штучного льоду. У Євпаторії – власну віллу. У 1911 р. широко відзначалося 50-річчя скасування кріпосного права. У зв’язку з цим по всій Російській імперії почали споруджувати пам’ятники Олександрові ІІ. Ювілейний комітет звернувся до Городецького з проханням взяти участь у розробці архітектурної частини цього проекту. Пам’ятник імператору тиражували у великій кількості копій і розсилали по всіх сільських управах і волостях Київської губернії… Без перебільшення можна сказати, що роботи Городецького були в кожному селі й у кожній волості.

Почалася світова війна. Будівництво в Києві (як і в інших містах) було практично припинене. Потім – дві революції, громадянська війна. Влада в Києві мінялася 16 разів. За більшовиків у Києві нічого нового не будувалося – окрім пам’ятників революційним вождям. Про будівництво будинків і не йшлося – тим більше у вишуканому стилі.

Городецький мало цікавив радянську владу. У 1920 р., залишившись без засобів до існування, 57-річний архітектор назавжди залишає Київ і їде до Польщі.

У Варшаві Городецький працює архітектором у міністерстві громадських робіт. Проектує курорт, займається реставрацією палацу Вишневецького. У 1923 р., досягши пенсійного віку, виходить у відставку. А незабаром відкриває власне архітектурне бюро й виконує замовлення американської інвестиційної компанії «Генрі Улен і Ко»: проектує для різних міст Польщі водонапірну башту, критий ринок, м’ясокомбінат, електростанцію, казино, лазню.

Співробітництво з компанією «Генрі Улен і Ко» виявилося настільки вдалим, що американці запропонували йому вирушити до Ірану, як головному архітектору їхніх нових проектів. Залізничний вокзал у Тегерані, споруджений зодчим, приніс йому популярність у цій країні. Він одержує замовлення уряду Ірану на планування нових міст, будує театр, готель… Нарешті, саме на ньому зупинив свій вибір глава держави Реза-шах Пехлеві, підшукуючи архітектора для спорудження свого палацу.

Палац іранського шаха Городецький вирішив у стилі знаменитих казок «Тисячі й однієї ночі». Цей східний шедевр вийшов ніжним, легким і водночас зручним, пристосованим до жаркого клімату Ірану. Здавалось, у творчому житті архітектора починається новий етап – він затребуваний, поцінований, шановний. Йому замовляє проект сам глава держави. На жаль, палац іранського шаха виявися лебединою піснею Владислава Владиславовича. 3 січня 1930 р. в нього стався серцевий напад, і того ж дня архітектора не стало. Владислав Городецький похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб уТегерані. На сірому камені викарбували польською мовою епітафію зі словами: «Професор архітектури. Нехай чужа земля йому буде легкою» (пол.: «Niech mu obca ziemia będzie lekka»).

Попри те, що його імені протягом десятиліть в Україні не згадували в жодних енциклопедіях, монографіях, екскурсіях, кияни дбайливо бережуть пам'ять про дивовижного архітектора, роботи якого багато в чому визначають архітектурний вигляд і стали візитною карткою столиці. Створені ним будівлі, й передусім «Будинок із химерами», через свою самобутність оповиті неймовірними легендами.

Справжнє повернення архітектора до міста, яке він любив і в якому прожив понад 30 років, стало можливим лише в 90-ті роки ХХ ст., коли про нього стали писати, зняли документальний фільм.

Вулицю в центрі Києва, яку він проектував (колишня вул. Миколаївська), на якій стоять споруджені за його кресленнями будинки, де він жив, названо на честь Архітектора Городецького.

Зараз Будинок з химерами є малою резиденцією Президента України. Тут містяться кабінети працівників державного протоколу і церемоніалу президентського секретаріату, проводяться заходи за участю Президента України.

До 150-річчя архітектора Національний банк України випустив дві пам'ятні монети: срібну монету номіналом 10 гривень та 5-гривневу монету з нейзильберу. Також у день 150-річчя Городецького логотип пошуковика Google було змінено на тематичний малюнок.

4 червня 2015 року, на честь 152-ї річниці з дня народження архітектора, спільнотою «Історія Вінниці» відкрито пам'ятну дошку в його рідному селі Шолудьки.

Україна будувалася, творилася і утверджувалася людьми різних національностей. Вони любили її щиро і самовіддано, присвячуючи їй своє життя, возвеличуючи її у своїх творах і творіннях. Владислав Городецький був визнаним архітектором в багатьох державах світу. Але його перша любов та перші визначні споруди були побудовані в Україні і в Києві.

#Городоцький #архітектор #київ #творціУкраїни #100роківдержавності #будинокзхимерами #музей #костел #миколай

25 перегляд