Пошук
  • Ірина Квсниця

ЗАЧЕК ЛЮБОВ МИКОЛАЇВНА


«Лікар – це жертовний спосіб служіння суспільству, спосіб життя, мислення і повної самовіддачі усіх фізичних і духовних сил в ім’я свого народу»

ЗАЧЕК ЛЮБОВ МИКОЛАЇВНА

Нродилася 02 липня 1952 р. у м. Дрогобичі Львівської області, в сім`ї лікарів Миколи та Дарії Макомели. Заміжня, чоловік Мати двох доньок Оксани і Лесі, бабуся чотирьох онуків Роман, Іринка, Ярослав та Юрій.

Школу закінчила із золотою медаллю, а у 1976 році Львівський Державний медичний інститут з відзнакою. Пройшла шлях від дільничного терапевта до заступника головного лікаря з лікувальної роботи Львівської лікарні швидкої медичної допомоги, де працювала протягом 1990-2003 рр.

1997 році за програмою USAID США заснувала і створила Львівський центр невідкладних станів з підготовки спеціалістів – парамедиків, що на даний час є складовою частиною Львівського об`єднання медицини катастроф. Неодноразово проходила стажування та була учасником міжнародних наукових форумів, симпозіумів у США, Німеччині, Польщі, Молдові.

З 2003 року займала посаду головного спеціаліста відділу екстреної допомоги та медицини катастроф МОЗ України. З жовтня 2005 року і донині – головний лікар Київського міського клінічного госпіталю ветеранів війни.

Життя прожити – не поле перейти… каже народна мудрість. Ви є одним із творців «екстреної допомоги та медицини катастроф» в Україні. Що Вас привабило чи зацікавило у цій галузі на початку 2000-х років?

З.Л. Відповідь на Ваше запитання я б почала з того, що хочу підтвердити, що я все життя займаюся улюбленою справою. Я виросла в сім’ї лікарів. Мій батько Микола Макомел був лікарем-хірургом, потім педіатром і керівником дитячої клініки в мальовничому місті Снятині Івано-Франківської області. Я була старшою донькою в сім’ї і поступила в медичний інститут. Потім фах медика обрав і мій молодший брат Роман. Медиками стали і наші з братом доньки. Зяті наші – теж лікарі і мій найстарший онук є студентом Національного медичного університету імені Богомольця. Виходить так, що мій батько започаткував медичну династію… (сміється – ред.) Ви дуже голосно сказали, що я творець екстреної допомоги та медицини катастроф в Україні. Скоріше, я є тією людиною, яка змогла освоїти і реалізувати нові медичні технології в практичній охороні здоров’я. Я була однією з команди лікарів на початку 90-х, які вивчали досвід наших колег з США і Європи з екстреної медицини і медицини катастроф. В чому полягав цей досвід і в чому ця «першість»? Ми почали займатися наданням екстреної допомоги новітніми технологіями ще з 1997 року. Дуже відрадно, що ці технології розвинулись за наступні 20 років. Події на Майдані 2013-2014 років, АТО показали, що Україна володіє міжнародними методиками надання фахової медичної допомоги і тепер називається ця галузь медицини «тактична медицина». Сьогодні ідеологами «тактичної медицини» є депутат Верховної ради України Ольга Богомолець і в.о. міністра Міністерства охорони здоров’я Уляна Надія Супрун. І це правда, я була однією з перших лікарів, які у 1996 році познайомилася з цікавою жінкою Ольгою Харитонюк. Вона була представником міжнародної програми USAID США в Україні, Молдавії і Білорусії. Я на той час займала посаду заступника головного лікаря з лікувальної роботи Львівської лікарні швидкої медичної допомоги. Вона мені презентувала матеріали програми, які я вивчила і дала свою згоду стати учасником цього міжнародного проекту. Проект передбачав навчання, заснування і розвиток підрозділів екстреної допомоги і медицини катастроф в Україні. Ми ознайомились із роботою парамедиків в Америці. Зі Львова нас було 4 лікарі (професор хірургії, завідувач відділу реанімації, завідувачка терапевтичним відділом і я, як начмед лікарні швидкої медичної допомоги), які пройшли стажування в США і в середині 90-х повернулися в Україну. Це був абсолютно новий підхід до надання першої медичної допомоги. Головним завданням такої допомоги була її ефективність: зупинка кровотеч, виведення людей з шокового стану, створення комфортних умов для постраждалих до приїзду карет швидкої допомоги. Нас вразили нові методики та технології і ми, як губка, всотували в себе ці знання. По приїзду в Україну ми ділилися знаннями із своїми колегами, поступово створюючи службу екстреної допомоги і медицини катастроф. Ми вчилися працювати в умовах масового ураження людей під час техногенних катастроф і надання кваліфікованої медичної допомоги. Незабаром саме життя стало нашим екзаменатором. У 2003 році сталася безпрецедентна катастрофа на Скнилівському летовищі, коли в юрбу людей, що спостерігали за авіаційним шоу, впав літак. Одномоментно треба було надати допомогу більше 100 травмованим. Ми з честю справились із цим завданням. Жодна людина не померла по дорозі до лікарні. Наша служба швидкої медичної допомоги вперше працювала як одна команда з парамедиками. Ми не тільки надали кваліфіковану допомогу усім постраждалим, але й сприяли подальшому лікуванню і реабілітації усім людям, які цього потребували, в лікувальних закладах США, Німеччини та Польщі.

Ще Програма USAID США передбачала створення в Україні (у Львові) в 1997 році навчального центру на базі Львівської лікарні швидкої допомоги, в якому пройшли підготовку сотні лікарів і медичних працівників. Ми – учасники програми, стали викладачами і почали з того, що в нашому центрі перепідготовку пройшов насамперед персонал лікарні швидкої допомоги. Потім у нашому центрі пройшли навчання працівники приймальних відділень усіх лікарень Львова і Львівської області. Це є надзвичайно важливим моментом надання професійної допомоги хворому у приймальному відділенні. Адже такий підхід рятує життя сотням людей. Бо до реанімаційного відділення хворий може просто не доїхати. Власне в приймальному відділенні потрібні фахівці високого класу, які володіють сучасними методиками надання первинної допомоги.

Вкінці 2003 року я отримала пропозицію по співпраці з МОЗ України. Я переїхала до Києва і, на посаді головного спеціаліста відділу екстреної допомоги та медицини катастроф МОЗ України, входила до складу робочої групи з відпрацювання і створення Стандартів надання невідкладної медичної допомоги в Україні. Ці нові Стандарти були затверджені МОЗ у 2005 році. Власне, в цей період була напрацьована вся юридична, нормативна, правова та методична база для створення Центрів з підготовки парамедиків, спеціалістів з тактичної медицини в Україні. Ще один такий центр було створено в Києві при ДУС України.

Суть, проблеми і особливості надання невідкладної медичної допомоги в Україні? Чому ми часто чуємо нарікання з боку населення щодо недосконалої і неефективної роботи цієї служби?

З.Л. Реформування служби невідкладної медичної допомоги в Україні є процес довготривалий і непростий. Якщо, для прикладу, порівняти реформи в різних медичних галузях, то реформування і зміни в невідкладній медичній допомозі, особливо в контексті тактичної медицини, є значними. І тут ми маємо практичні результати: робота мобільних госпіталів, санітарна авіація, доставка поранених до найближчих госпіталів, де їм надається медична допомога оперативного характеру. Це все здійснюється ціною лікарів-ентузіастів, які живуть цією проблемою, і МОЗУ, і волонтерів, і спеціалістів з-за кордону, які роблять вагомий вклад в розвиток цього напрямку медицини. Тут є значний поступ. Ми навчилися працювати з великою кількістю поранених, травмованих в масштабних ДТП. Але дуже важливо, щоб ці навики надання невідкладної швидкої допомоги її елементи знала кожна пересічна людина. Ось приклад з життя. Ви відпочиваєте на дачі, а сусід травмував собі ногу і є підозра на перелом. Важливо правильно зафіксувати кінцівку, дати протишокові препарати і викликати швидку допомогу. Правильна перша долікарська допомога дає можливість уникнути глибокого травмування, тобто перелому з суміщенням, зупинити кровотечу. Дуже важливою є допомога при отруєнні, опіках, обширних забоях частин тіла, підозрах на інфаркт чи інсульт і т. д. Часом кваліфікована долікарська допомога рятує життя чи сприяє передчасній смерті людини. Я думаю, що Україна і українці, які обрали європейський шлях розвитку, вони будуть вміти давати раду в любих ситуаціях. Але це справа не одного дня, а робота системи медичної просвіти впродовж багатьох десятків років. Мусимо створити систему мотивації для кожної людини. Мотивована людина буде вчитися, а та людина, яка чекає манни небесної, і не хоче нічого сама робити – рано чи пізно потрапить в якусь халепу. Хоча тут мотивацією є саме ЖИТТЯ. Хіба є вища ціна?

Викладацька діяльність була Вашим хобі чи нагальною потребою реалізувати ідеї реформ в медицині?

З.Л. Лікар в силу своєї спеціальності є учителем, педагогом, є тією людиною, яка навчає. Необхідно донести інформацію до хворої людини так, щоб вона стала вам союзником на шляху подолання недуги. Біля тебе знаходяться молоді лікарі, колеги з меншою практикою і досвідом і обов’язок кожного досвідченого лікаря поділитися з ними своїми знаннями, методиками. А оскільки я з 1990 року є одним із організаторів охорони здоров’я в Україні, спочатку на посаді заступника головного лікаря Львівської лікарні невідкладної медичної допомоги, потім в складі штату МОЗУ, а з жовтня 2005 року і до нині є головним лікарем Київського міського клінічного госпіталю ветеранів війни, то в моєму підпорядкуванні є значний медичний персонал. Серед моїх колег є і лікарі-інтерни, молоді спеціалісти, що тільки розпочинають свою діяльність і в мене є природня потреба передати свій досвід та сприяти набуттю практичних навиків молодими колегами. Є ще й така думка: «А хто буде мене лікувати?». Це є серйозною моєю особистою мотивацією (сміється – ред.), бо це є приклад здорового егоїзму. З 1990 р. свою роботу керівника я поєднувала з викладацькою роботою асистента кафедри кардіології у Львівському державному медичному університеті до 2003 р. та з 2005 р.– асистента кафедри терапії і геріатрії НМАПО ім. П.Л. Шулика.

Треба сказати, що на базі госпіталю в Києві працюють кафедри Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Шупика: терапії і геріатрії (2 доктори медичних наук та 5 кандидатів наук) і кафедра медичної реабілітації, курортології і фізіотерапії (5 докторів наук і 13 кандидатів наук). Професори наших кафедр Владимиров О.А. та Губенко В.П. входять до складу Координаційної ради з питань реабілітації учасників АТО при Комітеті ВР України з питань охорони здоров`я. У вересні 2014 року, у зв’язку з нагальною потребою, на базі нашого госпіталю була відкрито Реабілітаційний центр для бійців АТО.

З метою підготовки спеціалістів – реабілітологів (в Україні цієї спеціалізації не було до 2015 року) за підтримки народного депутата, голови комісії Верховної Ради України з охорони здоров`я Богомолець О.В. мною було організовано в червні 2016 року курс навчання, який провели 7 спеціалістів-реабілітологів США штат Вісконсенс м. Мілуокі. Це були двотижневі курси підвищення кваліфікації для українських лікарів-реабілітологів у вигляді лекцій, семінарів, практичних майстер-класів, консультацій реальних хворих, які лікувалися в нашому госпіталі і надання їм практичної допомоги, а також консультування бійців АТО, які лікувалися у інших відомчих госпіталях Києва. Два тижні плідної роботи зранку до вечора, без вихідних дали свої позитивні результати. Потім у вересні 2016 року ми провели майстер клас по засобах пересування та корекції для спінальних хворих за підтримки офісу НАТО та USAID США в Україні. Троє спеціалістів із США та Канади навчали українських медиків реабілітаційних методик і прийомів роботи з хворими цієї важкої категорії. Слухачами курсів були лікарі з усієї України.

Враховуючи збільшення пацієнтів з невиліковними хворобами та важкими розладами життєдіяльності, що потребують догляду та паліативної допомоги, з жовтня 2016 року в госпіталі функціонує відділення «Хоспіс» на 20 ліжок.

І знову уся ця робота іде в ключі розвитку медицини катастроф…

З.Л. Мабуть так… Але свій життєвий шлях я би поділила на таких умовних три етапи: перший етап – це робота у Львові дільничним терапевтом. Це десь десять років життя… Другий етап – це робота у Львівській лікарні швидкої невідкладної допомоги на посаді заступника головного лікаря з медичної частини. Це була лікарня розрахована на 1000 ліжок. Там я працювала 14 років і започаткувала напрям екстерної допомоги і медицини катастроф. Третій етап мого життя – це робота у МОЗі і в Київському міському клінічному госпіталі ветеранів війни на посаді головного лікаря. Робота в госпіталі і нагальна потреба в нових реабілітаційних методиках слугувала розвитку нових напрямків діяльності медицини і створення реабілітаційного центру для воїнів АТО. Ми пішли по шляху створення мультидисциплінарної бригади. У нас Реабілітаційний центр розрахований на 60 ліжок і з них 10 ліжок – для пацієнтів із спінальними травмами. В Україні є тільки два таких відділення для спинальників – у нас і у Львові. В одному відділенні у нас представлені лікарі усіх спеціальностей: психіатри, психологи, психотерапевти, невропатологи, травматологи, фізіотерапевти, терапевти, урологи, хірурги… Лікарі разом діагностують травмованого і кожен обирає свою лінію патології. А постійний обмін інформацією різними спеціалістами дає можливість швидко встановити діагноз і підібрати ефективне лікування. Свідченням ефективності нашої роботи є велика кількість людей, які хочуть у нас лікуватися. Це є великий успіх нашого медичного колективу.

Коли я готувала питання для інтерв’ю, то хотіла Вас запитати, чи не віджили госпіталі, розраховані на ветеранів війни, свій час. Бо ще недавно існували думки перепрофілювати ці медичні заклади у санаторії, профілакторії чи взагалі використати ці приміщення з іншою метою. Але прийшла на нашу землю війна і у нас з’явилася велика кількість травмованих чоловіків і жінок, які потребують професійної медичної допомоги і реабілітації. Ви уже відповіли на це моє запитання, аналізуючи роботу госпіталю в сучасних умовах.

З.Л. У 2015 році наш Київський шпиталь інвалідів та ветеранів Великої Вітчизняної війни було перейменовано у Київський міський клінічний госпіталь ветеранів війни. В Україні нараховується 33 таких госпіталі. Враховуючи вимоги часу і згідно нового українського законодавства, ми надаємо медичну допомогу усім учасникам бойових дій ХХІ століття, які мають офіційний статус ветерана війни чи особи, яка отримала інвалідність внаслідок участі у бойових діях не тільки на території України, але й у складі інтернаціональних бригад чи військ ООН. А в час активних бойових дій в зоні АТО ми лікували усіх, кого нам привезли з зони військового конфлікту.

Які риси людського характеру Ви найбільш цінуєте в людях… в собі, а які Вам огидні?

З.Л. Я, напевно почну з останнього. Я не сприймаю підлість, підлість в широкому розумінні цього слова. Що я найбільше ціную в людях? (на мить замислилась… і продовжила… – ред.) Це – патріотизм і любов до своєї держави. Це теж об’ємне поняття, яке включає і любов до своєї сім’ї, до громади, до своєї Батьківщини. Патріотизм включає і любов до рідної мови. Ми маємо у мові слово кохання, що є особистим відношенням до своєї єдиної у всьому світі половинки, і маємо любов, любов до Бога, до Вітчизни, до своєї землі і всього, що створено Богом на цій землі. Любов до своєї країни є мірилом твого громадянства і твоєї щирості у своїх почуттях, словах і вчинках. Дуже ціную відданість своїй праці і любов до своєї обраної професії. Лікар має бути відданим своїй справі до останньої клітини свого тіла, бо інакше він не лікар. Я ще дуже ціную у людях почуття справедливості. Я потребую справедливості щодо себе і намагаюсь бути справедливою у всій палітрі свого життя до інших.

Щодо себе, то я ціную вимогливість, і як керівник є дуже вимогливою. Одночасно, я дуже люблю усіх людей, з якими Господь дав мені можливість спілкуватися, працювати, жити під одним дахом. А, перебуваючи у поважному, але ще активно-дієвому віці, я намагаюсь піклуватися і про хворих, і про колектив, з материнською турботою. І, безумовно, я дуже люблю усю свою багаточисельну родину. Мені здається іноді, що якби я мала крила, то обняла б усіх разом. Я вірю, що наше життя зіткано з ниток любові…

Якими Ви бачите своїх онуків через 15 років (як представників нового покоління: знання, морально-етичні цінності, уподобання)?

З.Л. Не дивлячись на свою зайнятість на професійній ниві, я беру активну участь у вихованні своїх чотирьох внуків. Мої діти і онуки живуть у Києві і я маю можливість з ними часто спілкуватися. Я в курсі їхніх інтересів, уподобань, якихось дрібних проблем. У нас дружні стосунки і я є добрим другом та порадником своїм онукам. Безумовно, у нас від мами з татом є невеликі таємниці і я дуже радію, що можу бути їм корисною.

Майбутнє моїх онуків мене надзвичайно хвилює. Вони є нашим продовженням, нашим посланням у той далекий світ, де вже нас не буде. Але будуть ідеї, добрі думки та світлі спомини про нас і вірю, що вони будуть зігрівати душі моїх нащадків.

Я знаю їх характери, розумію їх уподобання, маю своє бачення їх майбутньої професії і становлення, як людей, фахівців, батьків для своїх дітей. Мені приємно, що у більшості випадків їх вибір життєвого шляху в загальних рисах співпадає з моїми бажаннями. Але у кожного своя дорога. Хоча розповім Вам про такий випадок з нашого родинного життя. Коли старший онук на сімейній раді вирішив озвучити свій вибір майбутньої професії, я поставила таку вимогу: «Один з вас має бути лікарем. В найскрутніші часи, найтяжчі часи для родини, країни – цей фах дасть можливість вижити. Кожна родина потребує лікаря, священника і хліба» Мій онук дослухався до моєї поради-вимоги і обрав фах лікаря. Зараз він навчається на другому курсі Національного медичного університету імені Богомольця.

Хочу повернутися до вашої професійної діяльності. Ольга Богомолець, депутат Верховної Ради України і голова Комітету з охорони здоров’я є послідовним борцем за впровадження європейських протоколів діагностування і лікування хвороб в Україні. Це благо для надання фахової медичної допомоги громадянам України, чи це черговий фарс, який буде поховано під уламками національного менталітету, кумівства, корупції ?

З.Л. Оця потреба в локальних протоколах – це початок реальної реформи охорони здоров’я в Україні. Без цього реформувати цю галузь в Україні – не можливо. Реформи в охороні здоров’я передбачають вирішення величезної кількості проблем. Це юридичні питання, це впровадження локальних протоколів, це соціальний захист, це відношення до старості і розвиток вікової медицини. У всіх на вустах питання страхової медицини, а що для цього зроблено? Без напрацювань локальних протоколів не може бути жодного питання щодо впровадження медичного страхування. Бо страхова медицина, з одного боку, наша медична діяльність, а з другого боку, контроль за нашою медичною діяльністю і в залежності від цього контролю, оплата нашої праці. І це є ті кошти, які закладає держава і кожен громадянин в розвиток та прогрес медичної галузі. Медицина – це не техніка, яку при потребі можна розібрати і перевірити якість виготовлених деталей. Ми маємо справу з людськими організмами, де, часто, лікарська помилка тягне за собою загибель людини. Така подія є невідворотною, тому й контроль за лікарською діяльністю має бути дуже серйозний. Локальний протокол – це стержень нашої діяльності. Це захист медиків перед суспільством, перед страховою компанією. Зрештою, в цьому документі акумульовано весь людський досвід, в тому числі і український, щодо діагностики і лікування будь-яких людських недуг. Це є дуже серйозний документ і в правовому полі з точки зору доказової медицини. Організація роботи медичної сфери за локальними протоколами – це здійснення медичної практики в Україні за новітніми світовими стандартами. Громадяни України отримають медичну допомогу такої ж якості як в Америці, Польщі, Німеччині, Ізраїлі, Канаді чи будь-якій іншій розвинені державі. Щодо особливостей українського менталітету, то підкреслю ще раз, що визначальною рисою нашого фаху є любов до своєї професії. Виконавши локальний протокол, враховуючи свій досвід і нові методики, лікар може запропонувати додаткові методи лікування хвороби конкретного хворого. Лікар не є ремісник і його місія передбачає, що він має бути чуйним, людяним, вміти співпереживати своїм пацієнтам. Лікар – це не просто професія. Лікар – це жертовний спосіб служіння суспільству, спосіб життя, мислення і повної самовіддачі усіх фізичних і духовних сил в ім’я свого народу.

Якщо б Бог дав Вам можливість написати програму розвитку для України в галузі медицини, які б пункти були головними?

З.Л. В медицині немає другорядних питань. Усі напрямки розвитку медицини в Україні є важливими для охорони здоров’я населення і надання кваліфікованої медичної допомоги. Але для себе я вже визначила ті напрямки, якими б я хотіла зайнятися в своїй діяльності. Коли народжується дитина, то в сім’ї за нею доглядає мама і бабуся. В українців традиційними є ранні шлюби і, як правило, бабусі є ще молодими жінками, які допомагають своїм дочкам по догляду за дитиною, своїм онуком чи онучкою. Поряд з нами є ще старенькі батьки (прабабці і прадідусі для новонародженого). Діти працюють, онуки працюють і ті старички залишаються сам на сам з побутом, своїми проблемами – такі обставини сучасного життя. Держава ж практично не приділяє уваги цій категорії своїх громадян. Якість життя цих людей є низькою. Добре, якщо діти і онуки допомагають фінансово. Але є ще старечі хронічна хвороби, не дай Боже онкологія і травматичні хвороби чи людина є прикутою до ліжка. Рівень комфорту чи благополуччя у кожній державі визначають за рівнем життя найстаріших представників того чи іншого суспільства. Головне в цьому питанні має бути належний догляд за старенькими, вчасна і кваліфікована медична допомога і життя без болю. В новій програмі розвитку охорони здоров’я ми прописали «Відділення паліативної і хоспісної медицини». Власне, в цих відділеннях мають перебувати ті люди, які мають невиліковні хвороби, терплять страшний біль. Вони мають мати належний медичний догляд і в належних умовах доживати свої останні дні. В нашому госпіталі відкрито таке відділення на 20 ліжок. Ми розпочали реалізацію цієї державної програми і будемо надалі розвиватися в цьому напрямку.

Ви - українська жінка: дружина, мати, бабуся, керівник і вчений… Яка роль Вам найбільше до вподоби?

З.Л. (сміється – ред.) О, усі ці ролі дуже тісно пов’язані і усі вони мені до душі. Бо не будучи дружиною, я б не стала мамою. А не будучи мамою, я б не стала бабусею. Не маючи доброї кваліфікації, я б не змогла сприяти розвитку і становленню своїх дітей. Але кожна роль притаманна певним етапам мого життя. В двадцять, тридцять років – я працювала над своїм фаховим і професійним вдосконаленням, поєднуючи свій час з вихованням дітей. Мені допомагали і мама, і чоловік. Було бажання активної діяльності, участі в різних проектах, нових зустрічах і, навіть, знаходився час на розваги. Потім піднялись діти і в нас збирались уже їх приятельки, друзі. Я намагалася завжди гідно їх прийняти: напекти тістечок, тортиків, пригостити кавою чи чаєм. Наш дім завжди нагадував вулик, де постійно перебували то шкільні друзі моїх донечок, то університетські колеги. Пізніше народилися внуки – це диво, неймовірні відчуття і емоції, це новий космос мого світу! Зараз наступив період, коли хочеться більше віддавати – знання, досвід, емоції… Хочеться залишити за собою не просто добрі спогади, але й конкретні справи. Я багато сил потратила на те, щоб приєднати своїх внуків до віри, бо сама є віруючою людиною. І роблю все, щоб мої діти і внуки зберегли наші народні традиції поваги до батька і матері, до свого роду, до святкування Різдва і Великодня і інших народних свят українців. Хочу, щоб вони шанували і любили нашу землю.

Ви є щасливою людиною?

З.Л. Так, я щаслива людина. Не треба гнівити Бога, бо ми самі генеруємо те щастя…

Побажання читачам порталу Західно - Українська Асоціація «Спадщина України»

З.Л. Я бажаю успіху, творчих здобутків, вдячних учнів, доброзичливих соратників. Будьте здорові і щасливі!

Надворі згасав день і здавалося, що госпіталь поринув у зимову казку. Мокрий сніг прикрасив старий парк, притрусив клумби з осінніми хризантемами, які загорнули свої змерзлі стебельця у сріблясті паланкіни. Любов Миколаївна залишилась у себе, бо її присутності потребували ще багато справ. Знаєте, що мене вразило? Це очі пацієнтів госпіталю. Коли я йшла коридорами цього лікувального закладу я зустріла багато людей похилого віку, які йшли по своїх справах (на процедури, уколи, проводжали відвідувачів). Їх очі світилися лагідним і погідним теплом, яке можуть випромінювати тільки мудрі люди. Люди впевнені у своєму завтрашньому дні. Люди оточені увагою і турботою близьких і рідних. Люди оточені любов’ю медичного персоналу. Усміхнені сестрички, санітарки і лікарі щоденно дарують своїм пацієнтам надію на світлий прийдешній день. Мабуть так і виглядає доглянута старість і піклування вдячних нащадків. Складні і непрості часи в державі ми долаємо своєю самовідданою щоденною працею… кожен на своєму місці… Ми самі генеруємо щастя…

#Зачек #100роківдержавності #творціУкраїни #видавництво

0 перегляд

© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3