© ТОВ Видавничий Дім

«МАХІМА», 2017

  • White Facebook Icon
  • White Instagram Icon

+380 68 666 75 80

+380 63 239 50 88

вул. Анни Ахматової 13, офіс 3

Пошук
  • Ірина Квасниця

НАТАЛІЯ КОЛЕСНІЧЕНКО-БРАТУНЬ


…Омріяна Україна якої ми усі прагнемо і віримо в її майбутнє!

Інтерв’ю з Наталею Колесніченко-Братунь довго відлежувалося у шухляді мого робочого стола. Я його прослуховувала разів з десять, але не знала з чого почати коментар. Писати про пані Наталю, як про унікальну жінку: жінку – викладача, жінку – дипломата, жінку – письменницю, жінку – державного діяча, матір двох талановитих дітей – це справа складна, але можлива. Але писати про пані Наталю, як представницю давньої галицької родини, дідусь якої Андрій Лукич Братунь був послом до галицького сейму від хліборобської партії, батько Ростислав Братунь, за висловом Ігоря Калинця був «останнім романтиком», видатним українським поетом, громадським діячем, а мати Неонілла Братунь (Шпак) – заслуженим журналістом України, чоловік Микола – український дипломат – писати надзвичайно важко. Якби реалізувати в Україні усі добрі починання цієї родини, вивчившии досвід здійснених справ, вчинків і помноживши на результати їх різнопланової діяльності, то отримали б сучасну європейську розвинену Україну – взірець і еталон державного будівництва у ХХІ столітті.

Про Ростислава Братуня буде окрема розповідь і в проекті «Творці Республіки Україна.100 років державності» йому належить почесне місце Творця. Але заради історичної справедливості хочу нагади читачеві такі важливі моменти з творення літопису і формування національного духу нашої держави. 1990 рік… зі сцени палацу «Україна» в прямій трансляції Ростислав Братунь заявив: «Різдво іде, і нехай дорогами нашої країни йдуть вертепи, лунає коляда та щедрівка!». А дівчата і хлопці з «Товариства Лева» вперше за 70 років з української сцени на весь Радянський Союз заспівали «Радуйся, Земле, Син Божий народився». Я пам’ятаю, як плакали люди у Львові, в малих і великих селах, коли слухали цю коляду. Вперше, після репресій 1946-1957 років, коли за коляду «Тяжкий був той святий вечір в 46-ім році» можна було отримати від 5 до 15 років позбавлення волі і відбування покарання в колоніях строго режиму, вперше звучала коляда. І пам’ятаю те Різдво 1990 року, коли десятки сотні різдвяних вертепів ішло Україною і міліція та влада не переслідували носіїв народної традиції.

Перший «народний депутат», як називали його люди, Ростислав Братунь передав з допомогою Бориса Олійника президенту Радянського Союзу Михайлу Горбачову кіноплівку з кадрами побиття міліцією демонстрантів-віруючих греко-католицької церкви, письмове звернення тисяч українців із Західної України про легалізацію Греко-Католицької Церкви на її батьківських теренах. Завдяки йому і тисячам вірних Греко-Католицька Церква була легалізована в Україні.

Саме про Ростислава Братуня на Другому з’їзді народних депутатів СРСР Андрій Сахаров скаже: «Вперше ми почули голос незалежної України». Бо Ростислав Братунь, прорвавшись до мікрофону з’їзду, відстояв теперішню символіку Республіки України (жовто-блакитний прапор), виголосивши такі слова:«Це прапор моїх дідів і прадідів, це прапор славетної історії моєї України». Після хвилини тиші зала Палацу З’їздів вибухнула оплесками…

Наталія Колесніченко-Братунь, дочка своїх батьків, спадкоємиця національних і демократичних традицій галицької родини європейського простору.

Доцент, кандидат філологічних наук. Викладає дисципліни «Культура міжнародних відносин», «Диппредставництва України і діаспора» в Дипломатичній академії України при Міністерстві закордонних справ України. Дипломат, працювала культурним аташе Українського посольства в Чехії (Празі). Державний службовець 3-го ранґу. Завідувач Секретаріату Комітету ВР України з питань культури і духовності.

Стажувалась в національних архівах Австрії та Франції, Українському Вільному університеті (м. Мюнхен), Українському Греко-католицькому університеті ім. Св. Володи-мира (м. Лондон), Польському сеймі (м. Варшава). Візітінг-професор Карлового університету (м. Прага). Авторка книг «Відверта книга. Життя і творчість Ольги Колесниченко», «Мобілка». Автор та співавтор близько 70 наукових праць, серед них розділів монографій та навчального посібника, автор художніх перекладів з чеської мови.

Ви, пані Наталю, походите із галицької родини, знаменитої іінтеліґентної. Але основна знаменитість цієї родини полягає в тому, що у ній завжди поціновували СЛОВО. Як виховували дітей у такій родині і які події сімейного буття Вам запам’яталися?

Н.К-Б. Наші спогади – то спалахи якихось миттєвостей, які можна скласти у певну мозаїку. Мені найбільше запам’ятався отой хвилюючий настрій, який панував у нашій родині перед Різдвом. У батька 7 січня був день народження, і я пам’ятаю, як відповідально готувалися до цих двох свят, що в нашій родині так вдало переплелися. У мене в пам’яті назавжди залишилися ті запахи різдвяного печива, страв, що насичували стіни, коридори, усю нашу оселю… Я пам’ятаю цю керовану, а часом і не керовану метушню моїх бабусі і мами при підготовці свята. Неповторна урочистість Святої вечері, коли за столом збиралась уся родина, а потім 7 січня різдвяний обід об’єднувався із днем народження батька і за святковим столом збиралась уже чимала компанія друзів і знайомих (в очах забриніла непрошена сльоза – ред..) А ще, зранку до нас приходив вертеп із консерваторії (а вертепи в ті часи жорстоко переслідувалися радянською владою, тому ходили тільки до надійних людей – ред.) і віншували нас із Різдвом Христовим. Я прокидалась малою під спів цих колядок, які виконувались дуже красивими голосами, і мені здавалося, що то ангели вітають нас з Різдвом…

І ще мені запам’ятався на все життя наш літній відпочинок в Будинку Творчості в Коктебелі (Крим), батько був членом Національної спілки письменників України і влітку брав путівку на відпочинок разом з родиною. Батько сидів в номері і писав, ми з мамою – відпочивали, купалися в морі. І цей період дуже багатий на знайомство та зустрічі з відомими людьми і з Радянського Союзу, і з Радянських Республік, і з України. Батьки були щасливі, зустрічалися з друзями, вели неспішні розмови, а ми, малі, бігали, веселилися, вигадували якісь дуже смішні забави… То був дуже щасливий час і, безумовно, залишись спогади тихого сімейного щастя…

Ще мені пригадується такий момент. Коли мама отримувала зарплату, вона завжди мені купувала цукерки. В ті часи – це була неабияка подія. В кришталеву вазочку насипались цукерки, які ставились на фортепіано і ми ласували цими цукерками. Таких спогадів є багато, бо я росла в любові і гармонії. Можу сказати, що моє дитинство було щасливим…

Усі Ваші спогади є щирими і теплими. Коли Ви мені розповідаєте, Ваше обличчя осяяне милою усмішкою, а очі іскряться добром… Людину формує і виховує родина. Як Ваша родина вплинула на Ваші доленосні вибори життєвого шляху, професії, чоловіка…

Н.К-Б. Звичайно, кожна родина формує стереотипи поведінки, образи і норми буття. Навіть, якщо іти за Фройдом, то це залишається на підсвідомому рівні, а пізніше відображається на твоїх життєвих рішеннях. В мої теплі щасливі спогади вривається іноді і страх: коли у нас в квартирі були люди у строгих костюмах, коли вони проводили обшук. Причиною обшуку стали арешти обох братів Горинів, а моя мати була подругою однієї людини, близької до цієї сім’ї.

На прикладі сімейних стосунків моїх батьків сформувалися принципи формування моєї сім’ї. Щось прийняла, щось відкинула, щось вдосконалила, але основа, безумовно, з родини.

В духовному плані для мене більш близьким був батько, а життєвому аспекті, вміння вижити, побороти будь-яку ситуацію – це мама. Мене називали «татовою доцею» і я малою була більше схожа на батька. Але з роками все більше нагадую маму…(сміється –ред..)

Щодо вибору фаху, то я хотіла поступати на режисуру чи журналістику. Батьки ж бачили мене більше в науковому просторі і вирішили, щоб я вивчала слов’янські мови. Я дослухалася до їх поради і поступила до Львівського університету на філологічний факультет. Я стала вивчати чеську і польську мови і літературознавство.

Про Вас мало інформації, очевидно, причиною такої ситуації є Ваша багаторічна державна служба. Розкажіть докладніше про «празький» період Вашого життя…

Н.К-Б. Якраз про цей період мого життя, коли я працювала культурним аташе в Чешській республіці, написано доволі багато і в ті часи я була публічною людиною. Мій чоловік одержав призначення на роботу в наше посольство в торговельно-економічну місію. У мене з Чехією давні стосунки, як богеміста. Я проходила стажування в Карловому університеті в Празі, тому мала час ознайомитися з особливостями культурного життя цієї європейської республіки. А робота культурним аташе давала мені можливість представляти Україну європейській спільноті. Бути культурним радником – це, зважаючи на мізерне фінансове фінансування, постійний пошук можливостей організації мистецьких заходів. В Чехії імідж України був, скоріше, негативний і його сформували українські заробітчани. На вулицях Праги часто чути українську мову, на важких будівельних роботах – українці. Але українці часто є «героями» кримінальних хронік і порушниками громадського порядку. З одного боку чехи задоволені роботою українців, з другого, не без певних «добзичливців», створюється імідж «непевного українського світу».

Трохи історії… На початку 20-х років ХХ століття Прага, столиця Богемії, а вірніше в часи існування Першої Чехословацької республіки, стала центром української інтелектуальної еміграції. Білецький, Дорошенко, Горбачевський, Пулюй, Ольжич, Теліга – все це українська громада в Чехії, яка проживала головним чином в Празі та Подебрадах. Було створено п’ять українських вищих навчальних закладів. В Чехії вирував і розвивався культурний простір української діаспори. А наприкінці ХХ століття склалась ситуація, коли чехам не знайома інтелектуальна, культурна та мистецька спадщина України. Відкриваючи українську культуру і мистецтво через конкретні заходи, ми відкривали Україну для Європи і працювали на позитивний імідж нашої держави. Було організовано виставку модерного образотворчого мистецтва, в якій узяли участь 30 молодих художників Києва, українські письменники стали учасниками книжкових ярмарок у Празі, доброю традицією стали дні культури України, де широко були представлені оперні співаки, джазові музиканти, симфонічні оркестри. Це була така інтелектуально-мистецька атака на громадську думку Чехії. Ми стали співорганізаторами міжнародної конференції, присвяченої 75-літтю створення в Празі педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. Широко відзначили ювілеї Пулюя, Олеся… Допомогли українській діаспорі відкрити недільну школу. Це був дуже насичений період мого життєвого шляху і я задоволена своєю роботою. Багато ще можна було зробити, навіть в цих складних умовах. Але ми повернулися до Києва, а цю роботу продовжують уже інші люди…

Після повернення в Україну Ви зайняли відповідальний державний пост. Що було для Вас важливим в цей період?

Н.К.-Б. Я була призначена керівником головної інформаційної служби президента України Ющенка Віктора Андрійовича. З етичних міркувань, як державний службовець, я не можу розповідати про цей період діяльності. Той період, після Оранжевої революції, по напруженню, по романтичному піднесенню і самопожертві усіх тих, хто працював, впишеться в історію України також через призму історії державної служби. Це був період дуже великих надій і сподівань, ми працювали по 16 годин на добу і через декілька годин сну знову бігли на роботу. Власне, тоді вперше почала з’являтись відкритість влади, яка мала і позитивні, і негативні наслідки. Це були певні ризики, бо не було сформовано громадянське суспільство і публічність викликала розчарування в діях Президента. Передчасна демократизація зіграла свою роль у падінні рейтингів і викликала ряд негативних тенденцій в суспільстві. Але то був перший ковток свіжого повітря і перший крок до демократичних перетворень в нашій державі. Після Оранжевої революції Україна уже стала на невідворотній шлях демократизації і створення громадянського суспільства.

Мені згадується період перед другим туром виборів. Я опублікувала статтю під назвою «Епідемія добра» в газеті «Вести». Газету роздавали безкоштовно і її читали сотні людей. Власне у цій статті я описала свої відчуття і емоції тих людей, які працювали у виборчому штабі Ющенка В.А. Ми вірили в торжество справедливості і добра в Україні. Це був перший громадянський виступ українців, яких охоплювала епідемія добра і великої віри у це добро. Усі хотіли бути кращими, ніж вони були насправді.

І ще один спогад із того часу. В штаб, який розміщувався в Українському домі пізно ввечері прийшла група з шести жінок з Донбасу. Я назавжди запам’ятала цю зустріч, бо вони розповідали, як складно добирались до Києва. Вони ішли якимось полями, потім їхали машинами по одній, у поїзд сідали у різні вагони. Жінки нам розповідали, що Донбас заблокований і нікого не випускають на Київ. Вони нам сказали тоді наступне: «Якщо Україна стане Донбасом, то це буде кінець усьому життю. Ви не повинні цього допустити і мусите стояти до кінця..» Ми ж до кінця не усвідомлювали цієї загрози, не могли навіть у страшному сні уявити собі війни чи ще чогось подібного. А тоді, після розмови з цими жінками ми написали великий плакат, який повісили на центральній сцені «ДОНБАС – МИ ЛЮБИМО ВАС». Це була реакція людей, які були заражені епідемією добра. Ми хотіли, хоч якось підтримати людей з Донбасу, які прагнули іншого життя. Тепер я розумію, що ми не виправдали їх очікувань, ми, напевно, зрадили тих які чекали змін і нового життя в своєму регіоні.

Впродовж дев’яти років Ви займаєте посаду секретаря Комісії Верховної Ради України з питань культури і духовності. Чи є якісь прогресивні тенденції у питаннях формування державного бюджету, національної політики в даній сфері?

Н.К.-Б. Цього року, я вважаю, ми спостерігаємо певний прорив у державному бюджетуванні національного кіно. Зберігається складна ситуація з фінансуванням культури, бібліотек, книговидання у зв’язку з процесом децентралізації виконавчої влади. Багато питань фінансування передано до повноважень місцевих рад, а там просто немає розуміння важливості розвитку культурної сфери. Дуже турбує низький рівень заробітної плати вчителів музичних навчальних закладів, бібліотекарів, працівників будинків культури, керівників гуртків і т.д. Усі ми чекаємо прийняття бюджету на 2017 рік і Комітет підготував пропозиції по усіх статтях, але як відреагують депутати, сказати важко. Українська культура потребує дуже серйозної реформи, і ми підготували з профільним міністерством, громадськими організаціями, творчими спілками свої пропозиції. Але кожен крок потребує державного фінансування. Поки у нас оборонний бюджет, складно щось планувати. А час працює проти нас…

Щодо тенденцій, то одна є незмінною і відображає певні етапи в житті суспільства. Якщо починають педалюватися питання мови і релігії – Україна вступає в період передвиборної агітації… А решту проблем, а тим паче пропозиції шляхів їх вирішення, політиків майже не цікавить. Розумієте, за ці роки змінились покоління політиків. Коли я прийшла сюди працювати, то у політиці були наші батьки. Вони за своєю природою були романтиками і прекрасно знали, що таке не мати своєї держави. Вони своє життя поклали, щоб Україна відбулась, як незалежна держава із своєю історичною символікою, національними цінностями і святинями. У Комітеті з питань духовності і культури працювали і Л.Кравчук, В.Чорновіл, М. Косів, В. Мовчан, В. Яворівський, В.Горбаль, Л. Танюк, В. Кириленко, М. Княжицький. Це величні державні мужі, прізвища яких можна ще довго називати, але це були творці української держави. А зараз зовсім нове покоління політиків, для яких наявність незалежної держави – це норма. Зараз у нашому Комітеті мало діячів культури, бо депутати розійшлися по інших комітетах відстоювати, мабуть, корпоративні інтереси певних структур. Сьогоднішній склад Комітету є найбільш олігархічний – це В.Новинський і С. Тарута (сміється – ред), але якщо відверто, то ми чекали, що прийдуть ще і фахівці, які будуть відстоювати інтереси української культури. І голові Комітету Миколі Княжицькому, справжньому державнику, дуже складно лобіювати на Верховній Раді наші законопроекти, без підтримки тих людей, які все своє життя пропрацювали в культурі. Парадоксальні перипетії сьогодення…

Ви зробили прекрасну кар’єру і залишилися доброю дружиною, мамою, бабусею. В чому секрет Вашого універсалізму?

Н.К.-Б. Звичайно це все складно. Двоє дітей, чоловік і, безумовно, уся хатня робота. Але я щаслива жінка, бо вдалося виховати гарних дітей, дожити до внуків, зберегти родину. Єдиний смуток і біль в моєму серці – це передчасний відхід моєї доні Олюні до іншого світу… (пауза, пані Наталя боролась із непроханими сльозами… але це була мить, і ця вольова жінка далі продовжила інтерв’ю – ред..) Життя продовжується, до нас в сім’ю прийшла ще одна донечка, моя невістка, яка подарувала нам прекрасного онука. Щодо суміщення кар’єри та збереження і піклування родинною – це, мабуть, наша галицька риса. Насамперед родина, а якщо виходить і тобі сприяє чоловік, то маєш можливість і кар’єру зробити. Мабуть, якось так. Ми залишили квартиру у Львові, де наша родина прожила біля ста років. Це не просто житло – це частина нашого шматка світу, в якому ми максимально зберегли і старі меблі, посуд, і, найголовніше, дух нашої родини.

Я дійсно пишаюся історією своєї родини. Один мій дідусь, Андрій Лукич Братунь, був послом до польського сейму від хліборобської партії. Дідусь закінчив духовну семінарію, де отримав добру філологічну освіту. Працював учителем, потім директором школи в Горохові і Львові. Він навчив мене вчитися. Завдяки його старанням я полюбила філологію.

Другий дідусь, батько матері, відомий поет Микола Шпак, очолював партизанський рух на Житомирщині. Загинув у розвідці у віці 31 рік. Бабуся Зіна залишилася з трьома донечками на руках. Сама підняла їх на ноги, дала усім вищу освіту. Моя мама, Неоніла Миколаївна, довгі роки була головним редактором літературно-драматичних передач на Львівському обласному телебаченню, заслужений журналіст України. Бабуся Зіна – це приклад повної посвяти дітям. Завжди була молода духом і в життєвому плані, і сприйнятті нового. Як вона відчувала ритм життя!

Друга бабуся, Оксана Михайлівна, з родини Ужвій. Мала двох сестер, Наталю та Тетяну і брата, який загинув під час сталінських репресій. Наталя стала хресною мамою мого батька і не раз рятувала його від участі у різних авантюрах. Він її дуже любив і слухав порад. Завдяки їй батько став поетом. Щодо бабусі, то це була людина з великою душею і золотими руками. Вона вміла усе, займалася родиною, виховала мене і допомагала з вихованням моєї доньки. Якби не вона, я б не написала кандидатську дисертацію. Померла у 68 років у мене на руках. Кого вона тільки не пригріла! Хтось у нас жив, хтось зупинявся, кимось опікувалася, переживала за всіх. Повний альтруїзм!

Я дуже пишаюся своєю родиною і дуже важливо, що мій онук у цій львівській квартирі проводить декілька місяців у році. Виховують не слова, а отой добрий дух родового гнізда, який так турботливо творили мої рідні. Ми завжди Різдво, Паску зустрічаємо у Львові у нашій квартирі.

Ваша родина руйнує стереотипи мислення, які стверджують, що у східняків і западенців не може бути щасливих шлюбів…

Н.К.-Б. Так, це правда. Мій батько Ростислав Братунь був волиняком, бабуся – киянка. Вони усе своє життя прожили у Львові. Мамині корені з Київщини і мій онук народився у Києві. У нас завжди шанували батька-матір, дотримувались традицій святкування Різдва і Великодня, велику увагу приділяли вихованню дітей. Ми з чоловіком будували свою сім’ю на засадах взаємної поваги і любові, як це робили наші батьки. Менталітет українців одинаковий, а от бажання створити гармонію є не у всіх. В нашій родині усе склалося якнайкраще.

Ваші побажання читачам порталу…

Н.К.-Б. Я дуже люблю людей. Я намагаюся робити добро людям і не чекаю якоїсь подяки. Так мене навчили мої батьки і думаю, що моїм дітям не буде за мене соромно. Я мрію, щоб наша держава виконувала дві основні функції по відношенню до людей: це давала відчуття захищеності кожному з нас, і по-друге, виконувала свої соціальні функції (не було бідності, черг, доступні ліки, освіта).

Знаю, що Ваші читачі, це освітяни. Я сама викладач із стажем і скажу, що освітянство дало для мене набагато більше, ніж держслужба. В освітянстві ти реалізуєшся на когось інтравертно і можеш бачити результат своєї праці, ти твориш нові знання для конкретної людини. В нашому суспільстві учитель чи педагог все таки краще звучить, ніж державний службовець. Тому я прагну всією душею і бажаю іншим, щоб статус педагога був високим і значимим в Україні, соціально захищеним і щоб держава створила усі умови для професійного вдосконалення і творчості учителя. Щасливий і самодостатній учитель – це щасливі і самодостатні, з почуттям власної гідності, вільні люди майбутньої України! Це та омріяна Україна якої ми усі прагнемо і віримо в її майбутнє!

#КолісніченкоБратунь #моядержава #100роківдержавності #видавництво #інтервю #творціУкраїни

15 перегляд